| |
|
|
|
Случ.
Довжина річки 451 км, ширина від 5-10 м біля витоків до 100-110
у пониззі. Права притока Горині
|
|
|
|
Вироблений
кар'єр
|
 |
|
Домінуюча
порода поліських лісів - сосна.
|
|
|
|
Розлив
річки Глибочок
|
|
|
|
Полісся
- найбільш заболочений регіон України
|
|
|
|
Полісся
- це край боліт та піску. Вітер транспортує пісок формуючи пагорби
та дюни.
|
|
|
|
|
|
Геологічний
заказник "Кам'яне село" - унікальна пам'ятка природи.
|
|
|
|
Полісся.
Край нескінченний лісів, задумливих річок та дзеркальних плесів мальовничих
озер, все ще непрохідних боліт та всюдисущого піску, загублених у лісах
сел. Та дивовижно доброзичливих людей. Очарування тиші та спокою, прохолоди
лісу захоплює та вертає до чогось далекого и разом з тим таким, що близько
відчувається.
Шлях наш лежав на північ Житомирської області, далі, по Овруцькому кряжу
або огинаючи його - до Дідового озера, після того - у Камінне село і,
нарешті, через Олевськ ті Новоград-Волинський додому. Як завжди, маршрут
сильно коректувався по мірі руху по ньому. Запланована протяжність його
була значно більша за ту, що ми подолали. А те, що не встигли, відклали
до кращих часів.
Дорога нормальна, під шурхіт коліс досить швидко докотили майже до
Житомира, Ала повернули з траси до військового полігону - ЖУЦ - житомирський
учбовий центр. У легких сутінках ми приїхали на берег Гнилоп'яті, де,
як виявилось, звичне місце ночівлі вже зайнято. Прийшлося зупинятись
дещо правіше від нього, але з чудовим видом на скелясті береги Гнилоп'яті.
Метрах у трьохстах від нас - Шумськ - давнє язичне святилище. Воно
являє собою углублення у землі у формі хреста або жіночої фігури,
що зорієнтована по лінії північ-південь розміром 11х14 м. Дослідниця
І.П. Русанова датує Шумськ, що складається з жилого комплексу, могильника
та власне святилища, біля ІХ ст. Тут проходила південна межа земель
древлян. По висновках Русанової, у Шумську знаходився дім старійшини,
виконуючого роль жерця. У святилищі був проведений унікальний обряд,
присвячений якомусь особливому випадку, причому лише єдиноразово.
Потужні вогнища пропалили землю, і тепер неможливо розібрати, що за
жертви там приносились, є припущення, що тільки звірів. У 1964 році
село заради полігону знесли, жителів розселили, а на його місці винайшли
святилище. Тепер тут тільки старовинне кладовище, заросле чагарником.
Від цих скель до озера генерала Гаркуши й водоспаду Гнилоп'ять тече
у каньйоні з дуже мальовничими берегами. А шлях нелегкий з навантаженим
велосипедом під жарким сонцем по бездоріжжю. Ми вирішили скрасити
таку дорогу й напряму вийшли через полігон до ґрунтовки на водоспад.
Водоспад шумить, але зараз потоки води дещо змирились, несуться
не так сильно, як це було навесні, коли на травневі свята мі також
були тут. Хоча і тепер напір води біля самого водоспаду відносить
до скель на березі, проти течії пливу на місці...
Так вийшло, що три наступні ночі ми провели на одній стоянці -
на ріці Гуйва, недалеко від мосту по трасі на Житомир. У першу
ж ніч нас сильно намочив дощ, готували, вечеряли й спали під цей
приємний шум крапель. Вода цвіте, ряски повно, її пелена, застилаюча
половину річки, рухалась весь день туди-сюди, відкриваючи нам періодично
чистий підхід до води.
Під вечір дістались Нової Борової. Вражаючий вигляд великого водосховища
на Ірші, висока гребля, чайки, що літають серед сонячних променів,
що пробиваються крізь хмари. На піщаному березі відпочивало багато
людей, які традиційно зникали після заходу сонця.
На наступний день траса порадувала кар'єром з чистою бірюзовою
водою та піском на дні, що різко уходило вглибину. Можна було
пірнати прямо з берега. На іншому боці траси знайшли інші кар'єри
з такою ж прозорою, але коричневою водою.
Випивши відмінного квасу у селі Ушомир, в обід перебрались у
околиці Пугачівки, де знаходиться "Полісся в мініатюрі".
Судячи з усього, там Полісся настільки мініатюрне, що ми його
зовсім не помітили. Правда й не було достатньо часу, щоб добре
дослідити територію. Злегка розчаровані, але не зламані, відправились
далі. Приступили до преодоління бездоріжньої та не дуже місцевості:
асфальт, пісок, поле. Дівчина, що ми зустріли на дорозі, розповіла,
що тут ніяких водних об'єктів немає, найближча річка - поблизу
"варшавки" (вона ж траса Київ - Варшава). Ніч застала
на на трасі Київ - Ковель. Спали у полі на краю посадки.
До обіду наступного дня потрапили на Жерев поблизу Лугинів.
Звідси починались дикі дрімучі місцевості Житомирського Полісся
з мальовничими лісовими річками, поганими дорогами, напівзакинутими
селами.
Давши крюк по піску майже у три рази довше, ніж напряму, ми
опинились у тих місцях, які я дуже хотів відвідати - розлив
річки Жерев у лісі. Вибравшись з пісків, потрапили у типовий
в таких краях населений пункт Повч - закинуті домівки, собаки
з голодними очима, глибоку колодязі з чистою студеною водою.
Пряма, як політ стріли, дорога від Повч через Переброди до
Усово, вкрита великими обробленими каменями, іноді змінювалась
на ґрунтовку. В черговий раз, дивлячись на карту, на якій
вказана "дорога з покриттям", жаліли, що не уточнялось,
що саме за покриття. До речі, "кілометровки" виявились
достатньо точними для наших цілей картами, єдине, що засмучувало
- відсутність позначень покриття доріг, що іноді досить сильно
затримувало, змушуючи міняти плани. А це, в умовах обмеженого
часу, дещо ускладнювало досягнення встановлених цілей, однією
з яких було бажання побачити якомога більше заповідних місць.
Їхати по такій дорозі приходилось по узбіччю, через пісок
і камені, іноді й власне по цьому місцевому варіанту бруківки.
Тоді приходили думки про тих, хто вимощував ці камені: полонені,
німці, люди з лагерів - хто були вони? Досить значна протяжність
таких доріг у поліських лісах, важка робота...
Дорога уходила у небо через безкраї ліси. Невдовзі припустився
дощ. Прийшлося знайти місце для ночівлі недалеко від дороги
- серед сосен, біля болотця з березками.
Для велосипедів - та й нас - випробування на міцність такою
дорогою. До обіду вона привела нас у Переброди. Продукти
харчування і взагалі товари сюди завозять караваном з кількох
критих вантажівок. Заїжджаючи по дорозі у села, вони сигналять,
народ зходиться. Де є магазини, вони відкриваються на годину:
з 16:00 до 17:00. Наскільки часто ці каравани відвідують
села, ми не питали.
Після Перебродів і особливо Усово дорога стала краще.
Проїжджаючи до Кованки я побачив дороговказ "Червонка".
Багато чув я про цей район Словечансько-Овруцького кряжу,
куди не вдалося потрапити в цей раз. На цій територій,
між селами Червонка і Городець, все ще залишились праліси
дуба та граба. Від села Городець кряж тягнеться далі,
до Овруча, але найбільш піднята саме західна його частина,
що дивує незвичністю природи, особливо рослинного світу.
А також і тим, що за останні 200 млн. Років не було тут
значих геологічних катастроф, і навіть тоді, коли майже
вся територія України була залита водою, тут залишався
острів. Та й майже до кінця ХІХ століття Словечансько-Овруцький
кряж залишався білою плямою на карті, був якоюсь легендарною
таємничою країною, про яки існували окремі чутки, а дістатись
цієї країни було занадто важко. Багато праць присвятив
цьому підвищенню український вчений, академік П.А. Тутковський,
який і дав йому назву Словечансько-Овруцький кряж. Ця
територія заслуговує на окрему розповідь, на цей раз він
залишився поза маршрутом - дуже мало часу в нас було...
Читати далі
|
