У дійсності на півночі Кримський півострів починається з вузького Перекопського перешийка та міста Армянськ.

Саме до Армянську нас занесла доля та командировочні папери. Знов експедиція. Знов лінійний маршрут. Армянск - Джанкой. Склад учасників: Андрій, Олександр, Роман, Олег. Ми готувалися до зустрічі із степом, липневим сонцем найжаркішого та найпосушливішого району України, таємничим Перекопським валом, системою каналів на чолі з Північно-Кримським, зміями, павуками (готувалися, але не застали), рисовими чеками, в'етконгівцями (викреслити), Чорним морем, легендарним Сивашем.

Більша частина пасажирів прямувала на свій заслужений (чи незаслужений) відпочинок. Ми ж їхали у Крим працювати.

Північніше залишилися Алешківські піски - досить оригінальна місцевість, і за вікном потягу почався сухий степ. Дерева було видно по рідких балках, уздовж доріг та у населених пунктах, що, утім, потрапляли у поле зору, м'яко кажучи, нечасто. А в іншому нижче неба блідо-жовті та сухо-світло-коричневі кольори трав'янистої рослинності, іноді уздовж залізниці (що характерно для всієї України) розведені зеленню болотних рослин.

Двічі перетнули канали з бетонованими берегами - Північно-Кримський (шириною до ста метрів) та Чаплинский (скромніший). Кінцевою точкою подорожі потягом стало місто Армянськ.

Як тільки вийшли на перон - у ніс відразу вдарив солоне, не по-ранковому тепле повітря. Хоча до найближчого морського узбережжя кілька кілометрів, круговорот солі тут виразно відчувається далеко на суші. У цьому треба звинувачувати сухість й теплість клімату, равнинність території, вітер, місцеві підземні води та ґрунт, - загалом, усе місцеве в цьому треба звинувачувати. Але найбільшими зберігачами солі отут варто вважати Сиваш на північному сході, комплекс великих соляних озер на південному сході, ну і дрібна (часто менше півметра глибиною) Перекопська затока на заході.

Відступ перший. Повітря в районі Перекопського перешийка вже давно вважається лікувальним, особливо для страждаючих захворюваннями верхніх дихальних шляхів. Сюди, по описах авторів ХІХ сторіччя, не доходили такі хвороби, як лихоманка, холера, тиф. Також згадується, що багаті люди перечікували епідемії в цій місцевості.

У свій час сіль Північного Криму вважалася однією з кращих у Європі, а її запасами користувалася величезна територія. Саме сюди вів легендарний Чумацький шлях та багато інших купецьких шляхів Східної Європи.

Найбільшу роль у солевидобуванні Перекопської групи озер грали Старе (Тузла) та Красне (Ас). Також сіль у цьому регіоні добували в озерах: Айгульське (Кирк), Арлеутське, Киятське (Тарханське), Янгул (Айгул) та інших. Більшість з них лежить нижче рівня моря і має значні розміри. Передбачається, що великі запаси солі в них стали накопичуватись в І -ІІ століттях до н.е.

Донні джерела вилуговували сіль з мулу та вносили її в озера. Сонце і вітер випаровували та перемішували воду. Поступово концентрований розсіл кристалізувався і випадав в осад. Зазвичай це відбувалося в червні - липні, після чого під шаром води дно вкривалося шаром солі різної товщини (іноді до 5 - 7 см).

Великі донні джерела місцеве населення називає чоклаками. Крізь товстий шар мулу їх погано видно, тому бували випадки, у тому числі трагічні, коли в них потрапляли люди чи тварини.

Процес солевидобування залишався практично незмінним протягом декількох століть. Праця важка, ручна. В часи Татарського ханства, наприклад, на солевидобування відправляли злочинців. Сіль збирали на озерах (засухах - висохлих ділянках озер) у купи, потім вивозили (за допомогою коней або волів, але частіше вручну, одноколісними тачками) на берег і складали у так звані бурти. Їхня висота складала до 2,5 м, ширина в основі - 8,5 м, довжина - до 60 м. У такому бурті зберігалося 10-40 тис. пудів солі. Досить часто сіль продавалася прямо з озера або відразу після її витягування на берег.

Самосадна сіль, що осаджувалася на дно озер після випаровування води під дією сонця та вітру, використовувалася людиною з давніх часів. У районі Перекопського перешийка, можливо, першими порівняно великими солевидобувачами були греки. Залишилися історичні дані, що вони вивозили сіль з Криму, але точні місця видобутку невідомі.

Імовірно, місцевою сіллю користалися й інші народи, що господарювали тут на рубежі двох ер: скіфи, сармати, гуни, авари, хазари... Є історичні свідчення відвідування Перекопських озер купцями Київської Русі для обміну своїх товарів на сіль.

Наприкінці ХІІІ ст. Крим активно освоювали генуезці та венеціанці. Перші контролювали кримську частину "Шовкового шляху" і монополізували торгівлю сіллю.

В часи Кримського ханства підсилилася сухопутна торгівля сіллю, головну роль у який грали чумаки, козаки і московські (пізніше російські) купці, що, у свою чергу, реалізовували її по всій Східній Європі. Литовські та польські купці теж досить активно брали участь у "солеобігу", але в набагато меншому масштабі. Цікаво, що значна кількість з торгових шляхів була "прокладена" татарами під час військових походів на північ. Зрозуміло, що торгівля велася у нечасті мирні роки. Кримське ханство було зацікавлено в торгівлі сіллю й робило для цього певні кроки, однак залежало від Османської імперії, що постійно нав'язувала політику військових вторгнень на північ.

Купці і чумаки, як правило, самі витягували з озер сіль та завантажували її. Оплата здійснювалася відразу, на місці. Цікаво, що татари плату за сіль брали не за вагу, а за віз. Тому покупці солі часто так завантажували фуру, що тягти її приходилося десяти (а те й більше) волам. Заплативши біля Перекопських воріт мито, вони від'їжджали трохи далі в степ і розподіляли вагу по інших фурах. Татари це бачили, але зазвичай відносилися спокійно, тому що були зацікавлені в торгівлі. Але якщо фура розсипалася від перевантаження до митниці, то з неї брали подвійну плату.

У 1783 році Крим став частиною Російської імперії. Відтоді солевидобування знаходилася і під чуйним керівництвом держави, і віддавалася орендарям, і трималася в приватних руках землевласників. Але роль її усе ще залишалася значною (за винятком декількох коротких періодів). У ХІХ в. Крим давав 40% усієї солі, що видобувалася в Російській імперії. Більша частина її приходилася на Перекопську групу озер, а озера Старе і Красне давали кращу за якістю сіль.

Наприкінці того ж сторіччя почалося вгасання інтересу до солевидобування на Перекопських озерах. Головні причини: виникнення нових місць розробки солі та значні транспортні витрати (віддаленість від ж/д станцій, перші рейки залізниці Джанкой - Херсон були прокладені лише в 1919 році при білогвардійцях). І, нарешті, у Криму видобуток солі вівся по сезонах, а на Донбасі - головному конкуренті - цілорічно.

З приходом радянської влади перекопській солі спочатку намагалися приділяти увагу. Загони Фрунзе навіть відбирали сіль у місцевого населення за "незаконне придбання з озер". Був створений "Кримсольтрест". Однак вже в 30-і роки ХХ ст солевидобування на Перекопі мало лише місцеве значення.

В роки фашистської окупації одна з німецьких фірм зацікавилася солевидобуванням на Перекопських озерах, але нічого зробити не встигла.

Після Великої Вітчизняної війни сіль добувалася тільки місцевим населенням для себе, а Перекопським озерам знайшли нове застосування. Ще в 1934 році на південному березі озера Старе спорудили Бромний завод (частина озера використовується як сховище сировини, частина - як склад відходів). На озері Красному в 1973 році побудували один з найбільших у СРСР содових заводів (частина озера - склад відходів, частина - рекреаційна зона). Але найбільший вплив здійснив Північно-Кримський канал, після спорудження якого (1961-63 рр) відбулося деяке опріснення озер, і садка солі припинилася. В даний час естафета солевидобування перейняв Сиваш (виробляється південніше Литовського півострова, буквально в 2-х кілометрах від найближчих Перекопських озер).

Армянськ. Перон. Запах солі. Таксист. Готель. До готелю таксі нас довезло хвилини за три. Завантажували-вивантажували машину, напевно, довше. Готель має назву "Титан". Таку ж назву має головне підприємство міста - завод з виробництва двоокису титану. З ним, довкола нього, завдяки йому сьогодні живе Армянськ, чи, у всякому разі, більша частина його населення. Назва місцевого футбольного клубу, думаю, вгадати усім буде нескладно. Дивно, що місто ще не перейменували.

Побачивши чергових у готелі, мимоволі подумалося, що не даремно все-таки місто зветься Армянськом, а не, наприклад, Азербайджанськом чи Туркменистанськом. Елегантна дама з зовнішністю представниці Вірменії, інтелігентно посміхаючись, розповіла нам про умови проживання, після чого видала ключі від номера. Вид з балкону номера на центральну частину міста, в основному, загороджували дерева, що висаджені у великій кількості уздовж вулиць. Час був ранковий, тому ми вирішили не відкладаючи в довгу шухляду приступити до роботи.

Але спочатку був легкий пізній сніданок у кафе "Дружба", прибудованому до готелю. У кафе грала поп-музика зі східним нальотом. На стіні висіла величезна картина (метра два в довжину, а може й трохи більше), що зображує українських козаків, що гуляють. Гуляють вони, звичайно, не алеями парку під руку з дамами в білому вбранні та парасольками в руках, а в корчмі.

Картина віддалено нагадує відомий витвір І.Рєпіна "Запарожці пишуть лист турецькому султану". Головні герої в колоритному козацькому одягязі та у досить захмелілому стані сидять за столом у мальовничих позах, а навколо, лукаво поглядаючи і хихикаючи, в'ються чорти. Загалом, справжня прикраса закладу, ще й кримського! Судячи з усього, саме так виглядає дружба на думку власників. З іншого боку, спасибі, що бензопилу над входом не повісили.

У робочий маршрут ми виступили трохи раніше полудня, попередньо зробивши великий запас мінеральної води. Планувалося пройти уздовж осі газопроводу до Перекопського (Турецького) валу, оглянути цей історико-культурний об'єкт і повернутися в готель. Усього туди-назад біля семи кілометрів. Як і треба, перший експедиційний день приділявся на втягування в роботу. Забігаючи наперед, відзначу, що втягування вийшло активним.

А поки ми не поспішаючи направлялися до західних околиць міста, вдихали просочене сіллю лікувальне повітря і з подивом спостерігали за полчищами шпаків. Вони десятками окупували буквально кожне дерево і, перекрикуючи один одного, видавали співочі трелі, цвірінькання, писк, тріск і бог знає які ще звуки. Дивно, що весь цей гамір сприймався гармонійно, не здійснюючи дратівної дії на нерви.

Нарешті, ми вибралися з міста. Десь далеко праворуч (на північному сході) виднілася посадка уздовж головної автотраси Херсон-Армянск-Джанкой, що веде з "континенту" на Кримський півострів. Позаду і ліворуч по самотніх автомобілях вгадувалася дорога Армянск - Волошино з тупиком в останньому. Далі на захід до Чорного моря (Перекопської затоки) поселень не було.

Ми відправилися по робочому маршруті на північний захід, у степ. Зовсім рівна поверхня з низькою сухою рослинністю жовтих, світло-коричневих і блідо-зелених відтінків; невисокі, по пояс, "гаї" твердих напівчагарників різної колючості; острови зернових, - так виглядає липневий степ Північного Криму. На небі - ні хмарини.

У процесі пересування Андрій та Олександр, рятуючись від сонячних променів, облачилися у світлі тонкі сорочки з довгим рукавом. Години через півтори ми підійшли до Перекопського (Турецького) валу (посилання). Загальна його довжина - близько 8,5 км. Вал тягнеться через весь перешийок від Перекопської затоки Чорного моря до Сивашу. Не можна сказати, що він сильно вражає: насип собі й насип. Побачивши його з однієї точки, навряд чи можна перейнятися розмахом цього витвору рук людських. Якщо хто бачив Змійкові вали - може собі приблизно представити, як виглядає вал Перекопський. Тільки в останнього є ще досить глибокий рів, у багатьох місцях кримський побратим вище і, нарешті, розташовується він у сухому степу, тому проглядається на усьому своєму протязі зовсім чітко. З іншого боку, система Змійових валів, звичайно, має не порівняно більшу довжину. Вважається, що Перекопський вал та рів були споруджені ще до нашої ери чи то скіфами, чи то кіммерійцями. Пізніше, вже в середні віки, його зміцнили татари і турки. Найбільший обсяг фортифікаційних робіт вони зробили в ХV-XVI ст. Це було справжнє прикордонне укріплення з фортецею, сторожовими вежами та єдиними воротами.

Знайшовши першу тінь у випаленому саду на північній стороні вала, за ровом, зробили привал, під час якого вирішили оглянути невелику частину маршруту, що залишилася, з вала, після чого рушити убік Перекопської затоки і, відповідно, Чорного моря.

Забралися на вал. На північ та північний захід - рів глибиною метрів шість (у цьому місці, середня глибина рову - 10 м) з високими болотними рослинами, покинуті дачі та сади. На схід - автотраса, будинок КП (там же роблять екологічний збір з автомобілістів, що в'їжджають на півострів,), а також - Північно-Кримський канал, що, утім, ховається за деревами посадки та прибережної зони. Інші сектори зайняті степом і сільськогосподарськими полями, що візуально між собою практично не відрізняються. У всякому разі, у липні.

До Перекопської затоки спочатку йшли по валу. Андрій і Роман вишукували в землі патрони та осколки гільз. І знаходили. У свій час, тут навіть побоювалися вести археологічні розкопки через насиченість території мінами. Через деякий час ми вчотирьох розтяглися по степу ледве ні на кілометр, але при цьому не випускали один одного з виду.

На західному краї вала нас чекала приємна несподіванка: кам'яний турецький бастіон (вцілілий фрагмент однієї з семи веж турецьких укріплень вздовж вала ХV - ХVІ ст.). Стіни його були ушкоджені часом, війнами, чорними археологами та місцевими жителями, а внутрішня частина вежі засипана землею. Але з боку рову він зберігся відносно непогано. Висота стін - до 15 м, товщина - до 2-3 м. Виглядає споруда і тепер потужно. Якщо дивитися зі східної сторони - нагадує голову тиранозавра з пробитою в стіні дірою-очницею.

Знайдена вежа нас настільки надихнула, що після привалу на високому березі мілкої Перекопської затоки ми вирішили не повертатися назад у готель,