Cхема Київського укріпрайону Київський укріпрайон

Після війни у деяких радянських громадян існувала думка, мовляв, українці - зрадники, здали без бою "Матір городів руських" (випускаємо звинувачення про співпрацю з німцями під час окупації, "бандеровські" ярлики, що навісили на жителів західних областей і т.д.).
Дійсно, у великих книгах з історії Великої Вітчизняної війни, написаних за радянських часів, про оборону Одеси або Севастополя написані цілі розділи, а про 71-денну оборону Києва в кращому випадку пару абзаців. Прорахунки вищих чинів Червоної Армії в перші місяці війни і особисто товариша Сталіна радянськими маріонетковими істориками і політробітниками як би нівелювались, численні жертви - применшувалися або взагалі не згадувалися. "Батько народів", вийшовши із стану прострації, в якому він перебував в перші дні війни, отримував доповіді про здачу все нових населених пунктів і захоплення німцями величезних за площею територій. Незважаючи ні на чию думку і не вірячи у великі втрати, він вимагав одного - стояти на смерть і відкинути фашистів. Танкова битва, організована Ставкою в районі Луцьк-Дубно, призвела до катастрофічної втрати радянських механізованих з'єднань. Війська не встигли зайняти могутні укріпрайони вздовж старого кордону, і, як наслідок, німці швидко їх обійшли.
На той час Південно-Західним фронтом командував генерал-полковник Кирпонос - досвідчений воєначальник, вмілі дії якого не призвели в перші місяці війни до оточення військ фронту і здачі Києва. Організована у найкоротші терміни оборона Києва розладнала план блискавичної війни, розроблений німецьким командуванням. Місто героїчно билося більше двох місяців. Бійці і командири Київського укріпрайону стояли до останнього. І не їх провина, що, фанатично не бажаючи втратити Київ, Сталін віддав наказ про відведення військ за Дніпро надто пізно. Німецькі танкові частини, зняті з Московського напряму, разом із танковою групою Клейста замкнули кільце навколо частин Південно-Західного фронту. У полоні опинилися сотні тисяч (за деякими даними більше 500 тисяч) військовослужбовців, було залишено величезну кількість техніки і боєприпасів. На Лівобережній Україні практично не залишилося військових формувань, здатних стримати німецький наступ. Такої катастрофи Червона Армія ще не знала.
Хто ж винен? Поза сумнівом "цапом відбувайлом", за аналогією з командуючим Західним фронтом генералом Павловим, повинен був стати сам Кирпонос. Можливо, усвідомлюючи це, генерал-полковник наказав у надісланий по нього літак покласти тяжкопораненого генерала Людникова. Смерть від уламка німецької міни (офіційна версія) під Лохвицею "врятувала" Кирпоноса від сталінських репресій. Разом з тим, ярлик зрадників було навішено радянською пропагандою (і не скоро знято) на солдатів та офіцерів, що потрапили в полон.