Северин Наливайко, Григорій Лобода, Матвій Шаула

Наливайко - прізвище досить відоме серед пересічних громадян України. Мабуть тому, що запам'ятовується гарно. Смішне ніби-то прізвище. Але хто був той Наливайко? Я, перелопативши купу історичної літератури (навіть художньої), так і не зміг зрозуміти ким він насправді був. Повстанець, зрадник, розбишака, волоцюга - як його тільки не називали. Радянська література зробила з нього справжнього революціонера, але чи був він таким. Для чого йому були походи у Молдавію та Білорусію. Для чого він палив міста і села. Для чого зібрав навколо себе кілька тисяч головорізів, які в кінці-кінців зрадили його? Невже все це зробив він у помсту за батька? Невже не було жодного повстання в українській історії, яке не виросло із особистих, часто егоїстичних бажань їхніх керівників. У Косинського забрали Рокитне і запалало пів-України, Хмельницькому зруйнували Суботів - і запалала вся Україна. Ох, поляки, ну невже не можна було трохи обережніше, трохи хитріше (як, наприклад, Росія в майбутньому).

Заплутанішого повстання годі й знайти. Уявіть собі вбитого в п'яній сутичці гетьмана Лободу, полковника Шаулу з відірваною рукою. Уявіть молдаван, румунів, угорців, турок, татар, білорусів, литовців - всі ці народи стали дійовими особами у заплутаному трилері під назвою "Повстання Наливайка". Уявіть імператора Священної Римської імперії Рудольфа ІІ, Папу Римського Клемента VIII, султана Мехмеда ІІІ та польського короля Сигізмунда ІІІ - вони, так чи інакше, вплинули на розвиток повстання (що проти них нікчемна фігура Калиновського, який так необачно "полатав ребра" батькові Наливайка). Уявіть палаючі Яси, Брацлав, Бар, Луцьк, Слуцьк, Могилів, а також завалений сотнями гниючих трупів, деморалізований гарматною канонадою табір під Солоницею… Мені теж важко собі уявити всі ці події, так само як і Наливайка на розпеченому залізному коні з короною на голові (я, правда, його й без коня не уявляю).

Поміж імперій, або дивна розсудливість козаків

Велика Османська імперія в другій половині XVI століття почала здавати свої позиції в Європі. Непереможні в минулому війська Порти перестали бути такими після морської битви під Лепанто (тоді велетенський турецький флот був розгромлений об'єднаними силами Іспанії та Венеції), що відбулася у 1571 році. Новий султан Мурад ІІІ вирішив відновити імперську міць, а для цього потрібні були нові завоювання. Фронтом для завоювань стали землі Персії (в першу чергу Кавказ). Але сподівання на коротку переможну війну не справдились - вона затяглась на довгі 15 років (1574 - 1590). Закінчивши війну з Персією, Мурад повернув свій погляд в сторону Європи. Але у січні 1595 року Мурад ІІІ помер і його місце зайняв Мехмед ІІІ.


	Турецький султан Мурад ІІІ

Зважаючи на зайнятість Порти у війні з Персією, європейці певний час жили відносно спокійно, але коли війна скінчилась, стало зрозумілим, що наступна ціль Туреччини - Європа. Перелякані європейські правителі вирішили створити антитурецьку лігу, об'єднавши в неї всі зацікавлені держави. Ініціаторами цієї ліги стали імператор Священної Римської імперії Рудольф ІІ (Габсбург) та Римський Папа Клемент VIII. Річ Посполита також ніби-то приєдналася до цієї ліги, але специфіка правління в Польщі не дозволяла сподіватись на швидку мобілізацію війська - шляхта не бажала платити воякам, хоча й боялася навали турків та їхніх васалів - татар. Ще одним учасником ліги повинно було стати Московське царство.

Для оборони від турків та їхніх численних васалів європейським очільникам необхідно було швидко мобілізувати значні військові сили на турецьких кордонах. Потрібно було перепинити шлях турецькій армії. А де взяти війська? Особливо зважаючи на млявість поляків. І вихід, як здавалось, був знайдений. Вирішили попросити допомоги у довічних супротивників турків, у козаків.

Папа Клемент VIII відіслав до козаків посланця - хорватського священника Комуловича з великою сумою грошів. Але Комулович не зміг знайти шлях до Запорізької Січі. Невідомо точно де він блукав, але повернувся ні з чим. Імператор Рудольф також відправив на Січ свого дипломата - Еріха Лясоту. Лясоті пощастило більше, і влітку 1594 року він прибув у Січ. Запорожці отримали в дар ознаки імператорської влади: корогви та срібні труби, а також своєрідний аванс - 8 тисяч злотих.

Запорізька вольниця якраз ставала на ноги. У Січ стікалась маса народу. Переважно це були втікачі від панського свавілля, розбурхані повстанням Косинського. Але були і волоцюги, і розбійники. Всю цю масу називали сіромою (старшина ще використовувала термін "чернь"). Сірома прагнула швидкої поживи, але одночасно палала ненавистю до польської шляхти. Січовій старшині досить важко було керувати різношерстою масою - необхідно було скерувати її на війну (щоб тримати військо в постійному тонусі потрібна була постійна війна). І якраз ніби-то вчасно підвернувся імператорський посланець із своїми дарунками. Запорожці прийняли дарунки, але, попередньо, не погодились на умови імператора, мотивуючи це відсутністю будь яких гарантій у майбутній війні (не хотілося бути звичайним гарматним м'ясом), та невеликою сумою платні.


	Римський Папа Клемент VIII

В той же час на Січі був посланець і від московського царя, який також привіз велику суму грошів та прохання від царя виступити війною проти татар.

Запорізьке військо зайняло вичікувальну позицію. Їх можна було зрозуміти - не дуже хотілося іти проти значних військових потужностей Османської Порти самостійно (а виходило саме так). Потрібна була підтримка. Крім того запорожці ще добре пам'ятали часи повстання Косинського, яке показало, що шлях до панських скарбниць може бути значно коротшим і простішим, ніж до кримських та турецьких. Це була думка сіроми. Козацька старшина мала іншу думку та проти рішення сіроми старшина не мала сили.

Загалом запорізьке військо схилялось до думки, що краще напасти на Кримські поселення, а не йти у Волощину (сучасна Румунія), куди запрошував їх імператорський посланець.

Наливайко, Молдавія та волохи

Через шпигунів шляхта довідалась, що татари, які стояли на території Молдавії та Бессарабії (на той час це були землі Туреччини) готують похід в Угорщину, але на шляху до мадяр планують завернути у Поділля. Потрібно було швидко зібрати військо, що захистило б подільські володіння панів. А такого війська на Поділлі Польща не мала й швидко зібрати його не було змоги. Не зустрічаючи спротиву татари могли розорити не лише Поділля, а й Волинь і Галичину. Це страшно лякало поляків. Але знайшлася людина, що обіцяла вирішити проблеми шляхти. Нею став сотник надвірної міліції князя Костянтина Острозького Северин Наливайко. Він зобов'язався зібрати військо для оборони від татар та турків.


	Імператор Священної Римської імперії Рудольф ІІ

Ще раніше стався один випадок, що відвернув Наливайка від служби у князя Острозького та від поляків взагалі. Польський магнат Калиновський, власник міста Гусятина, звідки Северин був родом, покарав за щось Северинового батька - "полатав без усякої причини йому ребра і тим самим світу позбавив". Мабуть саме ця подія спонукала Наливайка до помсти. Але для помсти потрібна була влада і військо. Ось він і вирішив їх здобути.

Набір війська йшов дуже швидко. Безліч добровольців, часто злочинців і волоцюг, прилучалось до ватаги Наливайка. Військо стрімко росло і вже наприкінці весни 1594 року налічувало до трьох тисяч чоловік (а можливо й більше). Звідусюди сходились охочі помахати шаблею до загонів Наливайка.

Наливайко розмістив військо у маєтках шляхти на Брацлавщині, адже саме тут очікували основного удару татар. Шляхті не подобалось це, але вона змушена була терпіти - татари були значно страшніші від наливайківських об'їдачів.

Влітку військо Наливайка вирушило до Молдавії та Бессарабії. Пройшовши між Білгородом та Тегинею (сучасний Бендер), наливайківці пограбували та спалили чимало татарських поселень, але довідавшись про велике татарсько-турецьке військо, що стояло під Очаковом і мало йти в Угорщину на землі Священної Римської імперії, відступили назад, у брацлавські маєтки шляхти.

У кінці літа 1594 року татари, що переправлялись в Угорщину, спробували вторгнутись на Поділля, але зіткнувшись із загонами Наливайка, повернули в Молдавію. Наливайківці, переслідуючи татар, також перетнули кордон і ввійшли у володіння турецького султана. Деякий час козаки переслідували татар, які тікаючи покинули багато добра, в тому числі і велетенський табун (4 тис. голів) коней, що стали здобиччю козаків. Згідно з вимогами Польщі та інших країн антитурецької коаліції, які офіційно підтримали похід, наливайківці повинні були не допустити татар в Угорщину, на землі імператора Рудольфа ІІ. Але татарам вдалося втекти від Наливайка. Через Покуття вони пройшли в Угорщину.

Ще перед походом Наливайко відправив посланців на Січ. Від імені свого керівника та козацтва вони повинні були вмовити запорожців приєднатись до війська Наливайка. В подарунок січовикам посланці пригнали півтори тисячі коней. Пам'ятаючи, що Наливайко служив у війську Острозького та, ніби-то, брав участь у придушенні повстання Косинського, запорожці не зразу погодились підтримати його. Значна частина козаків вважала Северина зрадником і не бажала воювати поряд із ним. Але посланцям вдалося переконати запорожців. Вони запевняли, що Наливайко не воював проти козаків, а навпаки, переконував Острозького не карати повстанців (можливо це так і було, адже князь під П'яткою не знищив переможених козаків, а підписав з ними угоду та відпустив). Можливо не всі запорожці повірили наливайківцям, але все-таки військо відправили. На чолі війська січовиків став кошовий отаман (фактично запорізький гетьман) Григорій Лобода.


	Таким Наливайка зображали у ХVІІІ столітті. Художник невідомий

	А таким його уявляють зараз. Художник Віктор Дейсун

Під Брацлавом козацькі війська об'єднались. Але справжньої єдності між ними не було. Наливайківці продовжували коритись своєму отаману, а запорожці виконували накази Лободи. Хоча офіційно керівником війська вважався Лобода. Загалом військо налічувало тоді близько 12 тисяч козаків. Восени 1594 року воно вирушило у Молдавію.

Під Сорокою козаки перетнули Дністер й почали спустошувати молдавські землі. Згодом вони розбили військо молдавського господаря Аарона й захопили його столицю - Ясси (зараз місто в Румунії). Господар змушений був зректися турецького підданства та присягти на вірність імператору Рудольфу ІІ. Тоді ж Аарон ввійшов у зв'язки з волоським господарем Михаїлом - той також через деякий час перейшов на бік Рудольфа ІІ. Між тим, правління волоського господаря після цього виявилось недовгим - 1595 року на його місце поляки посадили свого ставленика, молдавського боярина Єремію Могилу.

Тим часом поляки дізнались, що татарське військо після війни в Угорщині, повертаючись у Крим, збирається напасти на Галичину та Волинь. Цього разу поляки зібрали коронне військо (Яворницький вказує, що воно налічувало 15000 чоловік) і вирушили у Прикарпаття стерегти від татар шляхи на Галичину і Волинь. Керував ним коронний гетьман Ян Замойський. Його помічником був польний гетьман Станіслав Жолкєвський - один з найкращих тогочасних полководців у Польщі.

Наприкінці осені 1594 від польської влади козаки отримали наказ не чіпати більше волоських та молдавських поселень а відправлятись у похід проти татар. Військо повернулося на Брацлавщину. Наливайко розташувався неподалік від Брацлава, а Лобода став на постій у Барі, що був на той час центром староства. Зважаючи на волю коронної влади подільські пани відмовилися постачати у військо козаків фураж та харчі. Козаки вимагали від шляхти "стацій" (податку на утримання розквартированих військ) але отримавши відмову почали самовільно відбирати все, що вважали потрібним, чинячи розбій і збитки. Особливо страждали маєтки пана Калиновського - кровного ворога Наливайка.

Це був час судових "років" (судів, на які збиралася місцева шляхта). Шляхта зібралася у Брацлаві, але довідавшись, що поряд стоїть військо Наливайка, спішно залишила місто. Та невдовзі поляки повернулись. Причиною послужила дезінформація, про те що військо Наливайка дуже невелике, тому що значна частина козаків загинула у Молдавії. Поляки вирішили приборкати козаків. Але...

5 жовтня 1594 року козацьке військо, підтримане брацлавськими міщанами, розбило шляхтичів у Брацлаві. Лобода, що стояв із "низовим" військом у Барі, спочатку старався підтримувати мирні відносини з місцевою шляхтою. Він навіть вів листування із воєводою Костянтином Острозьким. Але у листопаді 1594 в Бар прийшов Наливайко. Козаки оточили місто, а старшина зібралась у Барському замку й почала радитись. Наслідком цієї ради стало рішення підняти повстання.

Аби замилити полякам очі Лобода і Наливайко розіслали частину війська для збирання стацій, які ніби-то були необхідні для майбутнього походу у Волощину.

До кінця 1594 року об'єднане козацьке військо сиділо у Барі, обдираючи місцеву шляхту. Шляхтичі постійно жалілись на козаків королю Сигізмунду ІІІ, і той наказав козацькому війську залишити Поділля й прямувати на Низ. Та хто його вже слухав. Козаки спокійно панували на Поділлі, а гетьман Лобода навіть встиг оженитись. Вони не боялись поляків, адже їхнє коронне військо було в цей час у Волощині, де готувалось сумісно з волоськими, молдавськими, трансільванськими, семиградськими та угорськими військами, до війни з турками.


	Польський король Сигизмунд ІІІ Ваза

На початку 1595 року поляки дізнались, що в Криму збирається велике татарське військо щоб прямувати у Волощину. Остерігаючись за свої володіння, шляхта почала задобрювати Лободу й кликати його на допомогу. А до Наливайка поляки навіть не звернулись. Лобода прийняв запрошення поляків і 21 лютого зі своєю частиною козаків вирушив на допомогу коронному війську. Але вже 23 лютого він дізнався, що армія молдавського воєводи розбила татар. Та Лобода не звернув на цю звістку ніякої уваги. Він ввійшов у Молдавію й почав спустошувати околиці Тягиня (Бендер) - територію, що вже належала імператору Рудольфу ІІ. Довідавшись про це, керівник коронного війська, яке в цей час стояло над Прутом, Ян Замойський наказав Лободі залишити Молдавію та пригрозив йому польською армією. Лобода ніби-то послухав Замойського. Він залишив Молдавію і попрямував спочатку в Овруч (на Поліссі Лобода мав маєток) а потім на Придніпров'я.

Наливайко, який категорично відмовився допомагати полякам у березні 1595 року, маючи близько 1000 вояків вирушив у маєтності князя Костянтина Острозького і зупинився в Острополі. Острозький в цей час перебував в іншому своєму маєтку, у Турові. Прихід у Острополь свого колишнього сотника він оцінив негативно. В одному з листів своєму зятю, Кшиштофу Радзівілу, він назвав Наливайка "лотром" і "новим Косинським".

У серпні військо Северина залишило Острополь й через Семигородське князівство попрямувало в Угорщину, на допомогу ерцгерцогу Максиміліану (брату імператора Рудольфа ІІ). В Угорщині Наливайко залишався до середини осені. Там вони більше грабували місцеві поселення ніж допомагали німцям, тому німці, не бажаючи такої допомоги, попросили козаків залишити свої володіння. В жовтні військо Наливайка з великою здобиччю повернулось в Україну. Більше Северин не мав наміру йти за кордон.

Експрес: Луцьк-Біла Церква (через Білорусію)

Лобода тим часом повернувся на Січ, але недовго пробувши в ній, з трьома тисячами козаків попрямував на Київщину. Тут він збирав стації на військо та потихеньку обдирав маєтки шляхти. Наливайко ж, від молдавського кордону прийшов під Луцьк - один з головних центрів унії. Уніатський єпископ Кирило Терлецький (в минулому православний єпископ) зібрав значну суму грошів і виїхавши за місто спробував відкупитись від наливайківців. Северин викуп прийняв, але все-одно ввійшов у місто (в цей час у Луцьку відбувався великий ярмарок) і зібрав данину із шляхти, костьолів та караїмських торговців, вчинивши при цьому справжній погром. Але в листі до короля Сигізмунда він розповів про напад на Луцьк, як про звичайний збір майна та коштів на утримання війська.

Далі військо Наливайка ввійшло у Білорусь. Спочатку козаки захопили містечко Петриків (зараз місто в Гомельській області в Білорусі) потім, в середині листопада, підійшли до міста Слуцк (зараз місто у Мінській області в Білорусі), що мало добре укріплену фортецю. Слуцком тоді володів віленський староста Єроним Ходкевич, але його в цей час не було у місті. Білоруські джерела стверджують, що захоплення такої фортеці відносно невеликим військом (Северин мав близько 2 тисяч козаків) є справжньою загадкою. Скоріше за все у фортеці знайшлися зрадники, які відкрили Наливайку ворота. Захопивши Слуцк Северин відправив загін козаків на чолі з полковником Мартинком до містечка Копиль (зараз місто у Мінській області в Білорусі). Але загін наштовхнувся на гайдуків Єронима Ходкевича і був майже весь розбитий. У цей час до Наливайка прийшла звістка, що проти нього вирушило литовське військо Кшиштофа Радзівіла і вже підходить до Слуцка. Забравши весь міський арсенал (12 гармат, 80 гаківниць та 700 рушниць), а також 5 тисяч литовських кіп грошів, Наливайко вирушив у напрямку Могилева (зараз центр області в Білорусі), ухилившись від зіткнення з військом Радзівіла.

Зустрівши значну відсіч могилівських міщан, козаки взяли місто приступом. В Могилеві Наливайко стояв два тижні. За цей час він повністю розорив його, спаливши крамниці та 500 будинків шляхти. Коли до міста підійшло велике військо Радзівіла (14 тисяч литовців та 4 тисячі татар) козаки засіли у замку й приготувались до оборони. Литовське військо почало обстріл замку. Крім того, на допомогу литовцям прийшли могилівські міщани, які підпалили замок. Наливайко був змушений вийти з міста й отаборитись неподалік на Буйницькому полі. Саме тут відбулась битва, що отримала назву Буйницька. Вміло обставивши табір гарматами (все-таки Северин у минулому був вдалим гармашем) козаки цілий день відносно легко відбивали атаки литовців і татар залпами з гармат та вогнепальної зброї, а із настанням ночі почали відступ. Литовці відправили незначний загін, щоб перепинити шлях козакам, але цей загін було розбито.

Військо Наливайка рухалось дуже швидко, тому Радзівіл не міг наздогнати його, хоча передові загони литовців довго переслідували козаків. Наливайківці, вміло відбиваючись від переслідувачів, дійшли спочатку до Рогачина, а потім до Річиці (зараз міста у Гомельській області в Білорусі на Дніпрі). Біля Річиці переслідування припинилося і Наливайко зміг зупинитись тут на деякий час. Звідси у січні 1596 року він написав листа польському королю, в якому виправдовував свої дії і пропонував систему автономного устрою козацької держави. Держава ця повинна була стати між Тегинею і Очаковом, а неподалік від Брацлава повинно було з'явитесь нове місто - центр козацької держави. Правителем цієї держави-автономії мав стати сам Наливайко. Звичайно до цього листа король віднісся іронічно та скептично і відповіді ніякої не дав.


	Козацький табір відступає у бойовому порядку

Слід зазначити, що чисельність наливайкового війська постійно змінювалась: частина козаків гинула в боях, частина розходилась по домівках, але військо поповнювалось за рахунок білорусів. Білоруські джерела стверджують, що після відходу козацького війська в Україну з козацькими загонами відійшло майже тисяча чоловік. Це були переважно бідні селяни, втікачі від панів.

Тим часом військо Лободи господарювало на Київщині. Козаки збирали стації, але до шляхти відносились відносно поблажливо, особливо до маєтностей князя Острозького. В листуванні з Острозьким Лобода зазначав, що не має нічого спільного з Наливайком, але чи було це правдою - хтозна. Якби Лобода поводив себе активніше й пішов на з'єднання з Наливайком, тоді б в руках у козаків опинилась величезна територія. Але маючи досить велику армію, Лобода остерігався прямо виступити проти поляків та литовців.

Далеко не всі козаки були задоволені політикою Лободи. Тому в кінці осені 1595 року від запорізького війська відокремився великий загін під керівництвом відомого отамана Матвія Шаули. Шаула забрав всю запорізьку артилерію і вирушив вздовж Дніпра на північ, на з'єднання з Наливайком. Через Любеч (зараз село в Ріпкинському районі Чернігівської області) козаки дійшли до Пропойска (зараз місто Славогород в Могилевській області Білорусі). Тут військо Шаули, трохи не дійшовши до Могилева, залишилось зимувати.

Польське коронне військо, тим часом, під Яссами розбило армію Розвана - ставленика семиградського воєводи (турецького васала) Сигізмунда Баторія і посадило на молдавський трон Єремію Могилу. Тепер поляки могли основні свої сили кинути на козаків, які до цього почували себе досить вільготно, знаючи що поляки десь у Волощині.