|
|
|
||||||||||
|
Автори:
Сергій Жила, Роман Маленков
|
||||||||||
Видове багатство хребетних хижаків Полісся одне з самих високих у рівнинних лісах Центральної і Середньої Європи. Поліський природний заповідник проводить велику роботу з охорони хижих тварин, насамперед це стосується видів занесених до Червоної книги України - рисі, видри, європейської норки, горностая, борсука. Також на території заповідника гніздиться відносно велика кількість рідкісних хижих птахів, серед них такі "червонокнижні" види як беркут, скопа, лунь польовий, змієїд, підорлик великий, сапсан, пугач, сич волохатий, сичик-горобець, сова бородата. Головний хижак Полісся - вовк, занесений до Європейського Червоного Списку, але в Україні винищується. "Тихо і зненацька на село впала ніч. Стало
темно і незатишно. Нечисленні працівники лісопилки розійшлися по домівках.
Пішов додому і Мишко. Неподалік від власної хати він почув дивний галас
і гарчання. Від побаченого в дворі у хлопця "мурашки" побігли
шкірою - біля клуні, причавивши до снігу молодшу Мишкову сестру, стояв
величезний вовк. З сіней виглядала ще одна сестра і щодуху кликала на
допомогу. Мишко, недовго думаючи, виломив штахетину і кинувся на вовка... |
| Мишка врятувало
те, що вовк був старий і беззубий, саме тому він і не впорався ні з хлопцем,
ні з його сестрами. Голова сільради повідомив "куди треба". Через
кілька днів приїхав спецзагін, влаштував облаву і знищив людожерів, а разом
з ними силу-силенну інших вовків. Мишка і його сестер відвезли у військовий госпіталь - вовк добряче порвав їх. Рани, що наніс хижак згодом загоїлись, але залишилась психологічна травма - щоночі хлопцеві снились вовки. Медична комісія визнала хлопця психічно хворим. Його не взяли до лав армії, давали виконувати найпростішу роботу. Років через десять мати відвезла Мишка до ворожки. "Це були вовкулаки"- казала ворожка, після того як вилікувала Мишка".То було 1947 року. Вовки-людожери, що невідомо звідки взялися, тримали у страху населення усього Житомирського Полісся. Ще й досі ходять легенди про тих вовків та про неймовірну кількість людей, що загинули від їх зубів. Кажуть що то були якісь перевертні. Ще й досі живий Мишко - зараз це поважний дідусь, який часто оповідає онукам казки про чудовиськ-вовків. Давно минули ті часи коли вовки становили значну небезпеку для людини. За останні кілька десятків років у Поліссі не зареєстровано жодного випадку загибелі людини від вовка. Вовк - це велика хижа тварина з родини собачих. Маса вовків може досягати 70-80 кг, але зазвичай дорослі самці важать 40-50 кг (самки дрібніші). Великі ікла та потужні щелепи дозволяють вовку вбивати навіть таких великих тварин, як дорослий лось або кінь. Сильні ноги переносять його на багато десятків кілометрів. Можливості вовка як мисливця дуже великі. Слід зазначити, що довгий час ця тварина може обходитись взагалі без їжі. Основою раціону вовка є крупні і середнього розміру ссавці, а також птахи. Майже повсюдно він пов'язаний з копитними. Від їх видового складу, чисельності, а також від характеру використання території залежить спосіб життя вовка. Місця щеніння найбільш часто приурочені до ділянок, де навесні та початку літа концентруються копитні. На Поліссі вовки віддають перевагу заболоченим низовинам річкових заплав, де охоче тримаються лосі, олені, кабани. Набір кормів цього хижака складається з різноманітних ссавців, аж до мишей і полівок, та дрібних птахів. Вовки можуть їсти ягоди, особливо за гарного врожаю, відомі випадки коли вони їли комах (наприклад, сарану), причому не від голоду, а з великим задоволенням. Все це свідчить про пристосованість вовка. В ряді випадків вовки наносять дуже великі збитки стадам домашньої худоби, саме тому у нас в країні оголошено війну цьому хижаку (заповідників це не стосується). Первісними стаціями вовка були відкриті простори степів і лісостепів, де раніше блукали стада копитних. Але згодом ці хижаки перекочували до лісової зони, і причиною цього стали люди. Саме вони суттєво зменшили кількість копитних у степах, чим знищили кормову базу для вовка. В лісовій зоні вовк майже завжди тісно пов'язаний з людиною. Будучи не-пристосованим до тривалого пересування пухким і глибоким снігом, він у багатосніжні зими може користуватись дорогами, стежками, лижнями. Крім того людина може частково забезпечувати хижака їжею, причому він використовує як невміле випасання, погано зачинені хліви та ферми, так і скотомогильники. В освоєних районах лісової зони вовк став супутником людини, що зробило його особливо небезпечною твариною, яка і в наш час продовжує завдавати шкоду господарству. Крім того, він небезпечний у якості переносника паразитичних червів домашньої худоби та, особливо, як переносник сказу. Рішення проблеми загрози вовків домашній худобі дехто вбачає виключно у повному винищенні цього хижака. Але чи має право людина присудити вовку абсолютне зникнення, якщо вона сама в значній мірі винна в тому, що природні ландшафти перестали забезпечувати його харчовими ресурсами і він знайшов собі нове джерело їжі - домашню худобу? Ніхто з противників існування вовка не може з упевненістю сказати, що після його зникнення, не вимруть від численних епізоотій (епідемій) тварини, на яких він полює у природі. На захист цього хижака як виду говорить його роль санітара. В природі він бере майже виключно хворих і покалічених тварин тим самим очищуючи популяцію. В Західній і Центральній Європі вовк вже практично зник. Західною межею поширення життєздатної популяції вовка зараз є Карпатські гори. В Україні поступово зростає розуміння того, що слід шукати рішення проблеми, яке б одночасно дозволяло вовку вижити і враховувало економічні інтереси людини. Безперечно чисельність вовків потрібно регулювати, але також потрібно забезпечити цього хижака природним живленням у формі достатньо великих популяцій диких копитних. |
|
