Поліський велопробіг

Дідове озеро. Тут все таке ж, як і п'ять років назад. Та ж вода, міст, та ж атмосфера. Тиша та відчуття себе у ній. Відчуття її невід'ємною частиною, частиною цього дикого краю. Розчинення у смолистому повітрі, шурхоті дерев, прозорій коричневій воді та краплях дощу на траві, у глибині лісу. Вода в озері темно-коричнева, чай виходив майже чорним, кава взагалі як смола. Коли вмивався, мило змивалось з великими труднощами. З води різних річок або озер заварюються завжди різного кольору чай, кава, компот - та й вода має різний смак. Але по всьому маршруту починаючи з Вужа біля Пугачівки й до Глибочка - дуже чиста вода.

Наступне місце зупинки - Кам'яне село, ділянка лісу у 15 га, де серед дерев розкидані величезні брили льодовикового періоду. До цього заказника дорога проходила через Поліський заповідник, ріку Перга.

Перга - дивовижна річка, по всім параметрам дика. Біля неї після Рудні-Перганської нас занесло у давній ліс - величезні вікові дуби, сосни. Атмосфера давнини, величі та дрімучості.

Знову оглядаємо це місце вранці - конусні ятери (рибацькі знаряддя), Перга, що губиться у лісі, навкруги унікальні, вражаючої краси місця.

Через півгодини по прибитому дощем піску побачили табличку: "Державний заказник Камінне село". Є дві гіпотези утворення такої форми рельєфу. За однією з них брили приніс льодовик, після чого їх форма змінювалась під дією вивітрювання. За другою гіпотезою валуни - залишки підніжжя давніх гір, сформовані рухом того ж льодовика і потім вивітрювання на протязі 20 000 років.

Спочатку були камені відносно невеликі, вкриті мохом, але дальше показались дійсно "гулівери". Величезні брили розкидані по лісу, як іграшки велетня. Високі, з закругленими боками, у мохах, вони були скрізь. Найбільше, звичайно, нас цікавив камінь зі Слідами Бога. Про це місце існує декілька легенд. Згідно однієї з них у давні часи тут жили багаті люди. Але вони одного разу не відчинили двері на прохання бідняків з сусіднього села про допомогу. На сході сонця хати та інші будівля закам'яніли. Інша легенда розповідає про битву на цьому місці Ісуса з темною силою. Після довгого бою нечистий був переможеним. А Ісус перед тим, як піти на небо, зробив кілька кроків по каменям, і тепер на одному з них залишились відтиски його ніг. Третя легенда розповідає про "Чортовий млин". Деякі камені по формі нагадують величезні жорна. Місцеві жителі кажут, що чорти у цьому місці будували млин. Але одного разу нечистих застав спів півня. Чорти кинули роботу, а жорна й досі тут залишились.

Довго ходили серед брил. Можна на це потратити тиждень, і більше. І не розчаруватись. Місця притягували своєю красою та не відпускали. Нарешті знайшовся й головний камінь. Величезна брила складалась з двох частин. По цьому місцю й проходили Сліди Бога. Чітко було видно три сліди, що нагадували відтиски ніг людини. У середньому сліді була гірка монет, які полишили тут паломники. Відвідувачі протоптали по Кам'яному селу дороги, а до каменя зв Слідами Бога приставлена дробина.

Вранці виїхали швидко й невдовзі були в Олевську. Давнє невелике містечко, 977 року заснування, на центральній площі виситься стародавня церква 16 століття, на жаль закрита. По діагоналі - костел, судячи з усього нещодавно збудований. А між цими спорудами - Алея слави на честь 60-річчя великої Перемоги. Поповнивши запаси продуктів, вирішили продовжувати маршрут не по самій короткій дорозі, проте нам ще невідомій. Прийшлося знову труситись по бруківці, потім переходити вбрід ріку Уборть, після чого добрий асфальт і знов бруківка, що закінчилася лише післь Жовтневого. Далі ми пірнули у ніч біля траси, недалеко від Дубників.

Недалеко наступне місто - Новоград-Волинський. Вперше він згадується як Возвягель у 1256о у "Галицько-Волинському літописі". Вже через рік, з причини непокірності його жителів, дружина князя Данили Галицького спалила місто.

Відродився він лише у першій половині ХV ст. й згадується як село Звягель, а у 1579р. він вже містечко, що складається з 161 домівки. Нове поселення утворилось навколо замку, збудованому у 1507р з ініціативи князя Костянтина Острозького. Поблизу розміщувалась базарна площа, доми, дворець князя, костел. Під час визвольної війни 1648-54 рр. Козаки зруйнували деякі стіни і вежі замку, спалили костел.

Далі Звягель почав відбудовуватися, і поступово біли споруджені у 1730р. - дерев'яний собор, 1740р. - Велика синагога, біля 1750р. - дарев'яна церква Святої Трійці, 1766р. - новий кам'яний костел.

У 1795 році Звягель отримав нову назву й статус - місто Новоградволинськ. У 1837 році місто обмежувалось на півночі - сучасним районом дома дитини по вул. Радянській, на півдні - вул. Червоноармійською, на заході - перетином сучасних вулиць Пушкіна, Дзержинського та Шевченка, на сході - рікою Случ. Центром міста була тоді базарна площа поблизу замку, на якій по боках розміщувались собор, костел и синагога. Після побудови Києво-Брестського та Ново-Корецького шосе розміри міста суттєво збільшились.

До кінця ХІХ ст.. місто виросло. До початку 1900 р. у Новоградволинську нараховувалось 3350 домів, населення складало 15304 чоловік. Але благоустрій вулиць залишав бажати кращого, не вистачало освітлення, всюди було грязно. Вода в колодязях мала солоний присмак, не було водопровода, тому воду возили прямо зі Случі водовози. Часто траплялись пожари.

У черговий раз місто розширилося внаслідок будівництва у 1916 році залізниці Шепетіка-Коростень. Були побудовані металічні мости через ріки Случ та Смолку. А у період германської окупації, у 1918 році, багато з вулиць були електрифіковані, встановили двинун на водяному млині.

В результаті боротьби з релігією до середени 1930-з рр. було знесено більшість храмів Новограда-Волинського, в період Великої Вітчизняної війни також місто було сильно зруйновано - постраждали мости, будинки, заводи.

У післявоєнні роки Новоград-Волинський почав перебудовуватись, особливо у 1970-90-х рр. Це покращило житлові умови, але місто дещо втратило свій стиль, також погіршилась екологічна обстановка.

Сучасний Новоград-Волинський займає площу 2667 га, тут є 344 вулиці, провулки й площі, у 2001 році населення складало 56555 чоловік.

Новоград-Волинський пролетіли швидко, проїхали маленькими вуличками й виїхали на трасу - знайомий шлях додому. По дорозі відвідали ГЕС на Случі, де нас привітливо зустрів молодий робітник. Всередині станції все гуділо, крутилось, а між генераторами обсушувалась таранка. Тоді потік води був не дуже значний, гребля суха, але вода після спуску холодна та відчувається постійний рух нижніх шарів її під тобою, наче фонтани б'ють з глибини.

Проїхавши Миропіль, почали шукати місце для ночівлі, але нічого підходящого не помічали і вже у повній темряві вирішили зупинятись хоч десь у полі. Заїхали у якесь село поблизу дороги й набрали з колодязя воду у фляги. Господарка нам ще дві пляшки пластикових презентувала. Потім виїхали на трасу і у першій посадці, на яку натрапили, заночували.

Зранку розібрались, де ми є, попили чай і понеслись далв. У Чуднові ми розділились, два учасника відправились напряму у Бердичів, а решта, утрьох (в тому чилі і я), вирішили їхати через Високу Піч и Глибочок. Це зайві кілометри, але дуже хотілося перевірити наявність грибів у знайомих місцях, зробити останній раз вареники. Грибів не було, а от вареники вийшли відмінні.

Ми ще раз залізли на пожежну вежу, щоб подивитись на північний захід, де більше двох тижнів провели під відкритим небом, вдихали вітер, ловили сонце, де залишилась частка нашого тепла та нашої душі.

Туристичні мандрівки у Полісся