Армянськ

Крим. Хто про нього не знає на просторах колишнього Радянського Союзу? Море, пляж, гори. Розваги, спорт, лікування, молодіжні фестивалі, екскурсії, туристичні маршрути...

Ялта, Севастополь, Алупка, Євпаторія, Феодосія, Судак, Гурзуф, Керч, Коктебель, Балаклава, Новий Світ, Бахчисарай...

Судакська Генуезька фортеця, Воронцовський палац, Ливадійский палац з однойменним парком, Бахчисарайський палац з однойменним фонтаном, Ласточкіно гніздо з однойменними гніздами, Нікитський ботанічний сад, древні Херсонес, Мангуп-Кале, Чуфут-Кале...

Ай-Петрі, Аю-Даг, Кара-Даг, Демерджи з Долиною привидів, Великий Кримський каньйон, Учан-Су, Джур-Джур, мис Казантип...

Усі - широко відомі назви.

Це оповідання теж про Крим. Але в ньому все перераховане вище залишиться далеко. У сотнях кілометрів.

Цікаво, чи задумувався подорожанин, що їде відпочивати "у Крим" і не дуже цікавиться картами, звідки в процесі пересування на південь починається Кримський півострів? Деякі Крим ототожнюють винятково з морем та його узбережжям. Інші можуть заперечити, що ще є Кримські гори, які віддаляються від узбережжя на північ, до Сімферополя. Дійсно, з Сімферополя, як транспортного вузла, для багатьох відпочиваючих і починається Крим й усе, що з ним пов'язано. У Карпатах, наприклад, в чомусь схожу функцію виконує Івано-Франківськ, тільки з тією різницею, що географічно він дійсно знаходиться у Прикарпатті, а Сімферополь - у самому серці Кримського півострова. Північний Крим можна вважати зворотнім, невидимим боком кримської медалі (як відомо, саме так - медаллю на грудях Землі - назвав цей півострів чилійський поет Пабло Неруда).

Навіть на сайтах і в статтях, присвячених відпочинку в Криму, карти з визначними пам'ятками та місцями, де можна провести відпустку, на півночі чомусь обрізані лінією м. Тарханкут - Керч, у той час як майже половини півострова начебто б і не існує.

У дійсності на півночі Кримський півострів починається з вузького Перекопського перешийка та міста Армянськ.

Саме до Армянську нас занесла доля та командировочні папери. Знов експедиція. Знов лінійний маршрут. Армянск - Джанкой. Склад учасників: Андрій, Олександр, Роман, Олег. Ми готувалися до зустрічі із степом, липневим сонцем найжаркішого та найпосушливішого району України, таємничим Перекопським валом, системою каналів на чолі з Північно-Кримським, зміями, павуками (готувалися, але не застали), рисовими чеками, в'етконгівцями (викреслити), Чорним морем, легендарним Сивашем.

Більша частина пасажирів прямувала на свій заслужений (чи незаслужений) відпочинок. Ми ж їхали у Крим працювати.

Північніше залишилися Алешківські піски - досить оригінальна місцевість, і за вікном потягу почався сухий степ. Дерева було видно по рідких балках, уздовж доріг та у населених пунктах, що, утім, потрапляли у поле зору, м'яко кажучи, нечасто. А в іншому нижче неба блідо-жовті та сухо-світло-коричневі кольори трав'янистої рослинності, іноді уздовж залізниці (що характерно для всієї України) розведені зеленню болотних рослин.

Двічі перетнули канали з бетонованими берегами - Північно-Кримський (шириною до ста метрів) та Чаплинский (скромніший). Кінцевою точкою подорожі потягом стало місто Армянськ.

Як тільки вийшли на перон - у ніс відразу вдарив солоне, не по-ранковому тепле повітря. Хоча до найближчого морського узбережжя кілька кілометрів, круговорот солі тут виразно відчувається далеко на суші. У цьому треба звинувачувати сухість й теплість клімату, равнинність території, вітер, місцеві підземні води та ґрунт, - загалом, усе місцеве в цьому треба звинувачувати. Але найбільшими зберігачами солі отут варто вважати Сиваш на північному сході, комплекс великих соляних озер на південному сході, ну і дрібна (часто менше півметра глибиною) Перекопська затока на заході.

Відступ перший. Повітря в районі Перекопського перешийка вже давно вважається лікувальним, особливо для страждаючих захворюваннями верхніх дихальних шляхів. Сюди, по описах авторів ХІХ сторіччя, не доходили такі хвороби, як лихоманка, холера, тиф. Також згадується, що багаті люди перечікували епідемії в цій місцевості.

У свій час сіль Північного Криму вважалася однією з кращих у Європі, а її запасами користувалася величезна територія. Саме сюди вів легендарний Чумацький шлях та багато інших купецьких шляхів Східної Європи.

Найбільшу роль у солевидобуванні Перекопської групи озер грали Старе (Тузла) та Красне (Ас). Також сіль у цьому регіоні добували в озерах: Айгульське (Кирк), Арлеутське, Киятське (Тарханське), Янгул (Айгул) та інших. Більшість з них лежить нижче рівня моря і має значні розміри. Передбачається, що великі запаси солі в них стали накопичуватись в І -ІІ століттях до н.е.

Донні джерела вилуговували сіль з мулу та вносили її в озера. Сонце і вітер випаровували та перемішували воду. Поступово концентрований розсіл кристалізувався і випадав в осад. Зазвичай це відбувалося в червні - липні, після чого під шаром води дно вкривалося шаром солі різної товщини (іноді до 5 - 7 см).

Великі донні джерела місцеве населення називає чоклаками. Крізь товстий шар мулу їх погано видно, тому бували випадки, у тому числі трагічні, коли в них потрапляли люди чи тварини.

Процес солевидобування залишався практично незмінним протягом декількох століть. Праця важка, ручна. В часи Татарського ханства, наприклад, на солевидобування відправляли злочинців. Сіль збирали на озерах (засухах - висохлих ділянках озер) у купи, потім вивозили (за допомогою коней або волів, але частіше вручну, одноколісними тачками) на берег і складали у так звані бурти. Їхня висота складала до 2,5 м, ширина в основі - 8,5 м, довжина - до 60 м. У такому бурті зберігалося 10-40 тис. пудів солі. Досить часто сіль продавалася прямо з озера або відразу після її витягування на берег.

Самосадна сіль, що осаджувалася на дно озер після випаровування води під дією сонця та вітру, використовувалася людиною з давніх часів. У районі Перекопського перешийка, можливо, першими порівняно великими солевидобувачами були греки. Залишилися історичні дані, що вони вивозили сіль з Криму, але точні місця видобутку невідомі.

Імовірно, місцевою сіллю користалися й інші народи, що господарювали тут на рубежі двох ер: скіфи, сармати, гуни, авари, хазари... Є історичні свідчення відвідування Перекопських озер купцями Київської Русі для обміну своїх товарів на сіль.

Наприкінці ХІІІ ст. Крим активно освоювали генуезці та венеціанці. Перші контролювали кримську частину "Шовкового шляху" і монополізували торгівлю сіллю.

В часи Кримського ханства підсилилася сухопутна торгівля сіллю, головну роль у який грали чумаки, козаки і московські (пізніше російські) купці, що, у свою чергу, реалізовували її по всій Східній Європі. Литовські та польські купці теж досить активно брали участь у "солеобігу", але в набагато меншому масштабі. Цікаво, що значна кількість з торгових шляхів була "прокладена" татарами під час військових походів на північ. Зрозуміло, що торгівля велася у нечасті мирні роки. Кримське ханство було зацікавлено в торгівлі сіллю й робило для цього певні кроки, однак залежало від Османської імперії, що постійно нав'язувала політику військових вторгнень на північ.

Купці і чумаки, як правило, самі витягували з озер сіль та завантажували її. Оплата здійснювалася відразу, на місці. Цікаво, що татари плату за сіль брали не за вагу, а за віз. Тому покупці солі часто так завантажували фуру, що тягти її приходилося десяти (а те й більше) волам. Заплативши біля Перекопських воріт мито, вони від'їжджали трохи далі в степ і розподіляли вагу по інших фурах. Татари це бачили, але зазвичай відносилися спокійно, тому що були зацікавлені в торгівлі. Але якщо фура розсипалася від перевантаження до митниці, то з неї брали подвійну плату.

У 1783 році Крим став частиною Російської імперії. Відтоді солевидобування знаходилася і під чуйним керівництвом держави, і віддавалася орендарям, і трималася в приватних руках землевласників. Але роль її усе ще залишалася значною (за винятком декількох коротких періодів). У ХІХ в. Крим давав 40% усієї солі, що видобувалася в Російській імперії. Більша частина її приходилася на Перекопську групу озер, а озера Старе і Красне давали кращу за якістю сіль.

Наприкінці того ж сторіччя почалося вгасання інтересу до солевидобування на Перекопських озерах. Головні причини: виникнення нових місць розробки солі та значні транспортні витрати (віддаленість від ж/д станцій, перші рейки залізниці Джанкой - Херсон були прокладені лише в 1919 році при білогвардійцях). І, нарешті, у Криму видобуток солі вівся по сезонах, а на Донбасі - головному конкуренті - цілорічно.

З приходом радянської влади перекопській солі спочатку намагалися приділяти увагу. Загони Фрунзе навіть відбирали сіль у місцевого населення за "незаконне придбання з озер". Був створений "Кримсольтрест". Однак вже в 30-і роки ХХ ст солевидобування на Перекопі мало лише місцеве значення.

В роки фашистської окупації одна з німецьких фірм зацікавилася солевидобуванням на Перекопських озерах, але нічого зробити не встигла.

Після Великої Вітчизняної війни сіль добувалася тільки місцевим населенням для себе, а Перекопським озерам знайшли нове застосування. Ще в 1934 році на південному березі озера Старе спорудили Бромний завод (частина озера використовується як сховище сировини, частина - як склад відходів). На озері Красному в 1973 році побудували один з найбільших у СРСР содових заводів (частина озера - склад відходів, частина - рекреаційна зона). Але найбільший вплив здійснив Північно-Кримський канал, після спорудження якого (1961-63 рр) відбулося деяке опріснення озер, і садка солі припинилася. В даний час естафета солевидобування перейняв Сиваш (виробляється південніше Литовського півострова, буквально в 2-х кілометрах від найближчих Перекопських озер).

Армянськ. Перон. Запах солі. Таксист. Готель. До готелю таксі нас довезло хвилини за три. Завантажували-вивантажували машину, напевно, довше. Готель має назву "Титан". Таку ж назву має головне підприємство міста - завод з виробництва двоокису титану. З ним, довкола нього, завдяки йому сьогодні живе Армянськ, чи, у всякому разі, більша частина його населення. Назва місцевого футбольного клубу, думаю, вгадати усім буде нескладно. Дивно, що місто ще не перейменували.

Побачивши чергових у готелі, мимоволі подумалося, що не даремно все-таки місто зветься Армянськом, а не, наприклад, Азербайджанськом чи Туркменистанськом. Елегантна дама з зовнішністю представниці Вірменії, інтелігентно посміхаючись, розповіла нам про умови проживання, після чого видала ключі від номера. Вид з балкону номера на центральну частину міста, в основному, загороджували дерева, що висаджені у великій кількості уздовж вулиць. Час був ранковий, тому ми вирішили не відкладаючи в довгу шухляду приступити до роботи.

Але спочатку був легкий пізній сніданок у кафе "Дружба", прибудованому до готелю. У кафе грала поп-музика зі східним нальотом. На стіні висіла величезна картина (метра два в довжину, а може й трохи більше), що зображує українських козаків, що гуляють. Гуляють вони, звичайно, не алеями парку під руку з дамами в білому вбранні та парасольками в руках, а в корчмі.

Картина віддалено нагадує відомий витвір І.Рєпіна "Запарожці пишуть лист турецькому султану". Головні герої в колоритному козацькому одягязі та у досить захмелілому стані сидять за столом у мальовничих позах, а навколо, лукаво поглядаючи і хихикаючи, в'ються чорти. Загалом, справжня прикраса закладу, ще й кримського! Судячи з усього, саме так виглядає дружба на думку власників. З іншого боку, спасибі, що бензопилу над входом не повісили.

У робочий маршрут ми виступили трохи раніше полудня, попередньо зробивши великий запас мінеральної води. Планувалося пройти уздовж осі газопроводу до Перекопського (Турецького) валу, оглянути цей історико-культурний об'єкт і повернутися в готель. Усього туди-назад біля семи кілометрів. Як і треба, перший експедиційний день приділявся на втягування в роботу. Забігаючи наперед, відзначу, що втягування вийшло активним.

А поки ми не поспішаючи направлялися до західних околиць міста, вдихали просочене сіллю лікувальне повітря і з подивом спостерігали за полчищами шпаків. Вони десятками окупували буквально кожне дерево і, перекрикуючи один одного, видавали співочі трелі, цвірінькання, писк, тріск і бог знає які ще звуки. Дивно, що весь цей гамір сприймався гармонійно, не здійснюючи дратівної дії на нерви.

Нарешті, ми вибралися з міста. Десь далеко праворуч (на північному сході) виднілася посадка уздовж головної автотраси Херсон-Армянск-Джанкой, що веде з "континенту" на Кримський півострів. Позаду і ліворуч по самотніх автомобілях вгадувалася дорога Армянск - Волошино з тупиком в останньому. Далі на захід до Чорного моря (Перекопської затоки) поселень не було.

Ми відправилися по робочому маршруті на північний захід, у степ. Зовсім рівна поверхня з низькою сухою рослинністю жовтих, світло-коричневих і блідо-зелених відтінків; невисокі, по пояс, "гаї" твердих напівчагарників різної колючості; острови зернових, - так виглядає липневий степ Північного Криму. На небі - ні хмарини.

У процесі пересування Андрій та Олександр, рятуючись від сонячних променів, облачилися у світлі тонкі сорочки з довгим рукавом. Години через півтори ми підійшли до Перекопського (Турецького) валу (посилання). Загальна його довжина - близько 8,5 км. Вал тягнеться через весь перешийок від Перекопської затоки Чорного моря до Сивашу. Не можна сказати, що він сильно вражає: насип собі й насип. Побачивши його з однієї точки, навряд чи можна перейнятися розмахом цього витвору рук людських. Якщо хто бачив Змійкові вали - може собі приблизно представити, як виглядає вал Перекопський. Тільки в останнього є ще досить глибокий рів, у багатьох місцях кримський побратим вище і, нарешті, розташовується він у сухому степу, тому проглядається на усьому своєму протязі зовсім чітко. З іншого боку, система Змійових валів, звичайно, має не порівняно більшу довжину. Вважається, що Перекопський вал та рів були споруджені ще до нашої ери чи то скіфами, чи то кіммерійцями. Пізніше, вже в середні віки, його зміцнили татари і турки. Найбільший обсяг фортифікаційних робіт вони зробили в ХV-XVI ст. Це було справжнє прикордонне укріплення з фортецею, сторожовими вежами та єдиними воротами.

Знайшовши першу тінь у випаленому саду на північній стороні вала, за ровом, зробили привал, під час якого вирішили оглянути невелику частину маршруту, що залишилася, з вала, після чого рушити убік Перекопської затоки і, відповідно, Чорного моря.

Забралися на вал. На північ та північний захід - рів глибиною метрів шість (у цьому місці, середня глибина рову - 10 м) з високими болотними рослинами, покинуті дачі та сади. На схід - автотраса, будинок КП (там же роблять екологічний збір з автомобілістів, що в'їжджають на півострів,), а також - Північно-Кримський канал, що, утім, ховається за деревами посадки та прибережної зони. Інші сектори зайняті степом і сільськогосподарськими полями, що візуально між собою практично не відрізняються. У всякому разі, у липні.

До Перекопської затоки спочатку йшли по валу. Андрій і Роман вишукували в землі патрони та осколки гільз. І знаходили. У свій час, тут навіть побоювалися вести археологічні розкопки через насиченість території мінами. Через деякий час ми вчотирьох розтяглися по степу ледве ні на кілометр, але при цьому не випускали один одного з виду.

На західному краї вала нас чекала приємна несподіванка: кам'яний турецький бастіон (вцілілий фрагмент однієї з семи веж турецьких укріплень вздовж вала ХV - ХVІ ст.). Стіни його були ушкоджені часом, війнами, чорними археологами та місцевими жителями, а внутрішня частина вежі засипана землею. Але з боку рову він зберігся відносно непогано. Висота стін - до 15 м, товщина - до 2-3 м. Виглядає споруда і тепер потужно. Якщо дивитися зі східної сторони - нагадує голову тиранозавра з пробитою в стіні дірою-очницею.

Знайдена вежа нас настільки надихнула, що після привалу на високому березі мілкої Перекопської затоки ми вирішили не повертатися назад у готель, а пройти уздовж валу в інший його кінець - до узбережжя Сиваша і, відповідно, Азовського моря.

До автотраси повернулися хвилин за тридцять. Однак подальший шлях на схід нам перепинив Північно-Кримський канал - один із предметів гордості радянських меліораторів. Завдяки йому в посушливому регіоні з'явилася прісна дніпровська вода, заколосилися поля, розширилися площі садів і активно розвилася така рідка для України галузь землеробства, як рисівництво. Крім того, з'явилися проблеми у вигляді підтоплення території, засолення ґрунтів, зміни водного режиму групи Перекопських озер і Сиваша…Саме в тому місці де ми знаходилися, у жовтні 1963 року був здійснений вибух, що відкрив шлях дніпровській воді в Крим.

Ми вже було зібралися закруглюватися з пригодами на той день, але вчасно знайшли трубу з поручнями через водяну перешкоду. Канал перетнули і знову забралися на вал. Рів під ним був заповнений водою. Ми майже відразу спустилися до підніжжя, попередньо оглянувши здалеку гіганта хімічної промисловості - "Титан". З місця перетинання вала залізницею стали потраплятися пам'ятні знаки воєн ХХ ст. Першим на шляху потрапився характерний, до останнього сантиметра радянський, пам'ятник солдатам громадянської і Великий Вітчизняної воєн. Під ним розташовувалася бойова техніка в кількості двох одиниць (зрозуміло, що не в робочому стані), бетонна трибуна і площадка, імовірно, для мітингів та урочистих зібрань. У той день ми застали тільки зібрання різноманітного сміття, тісно пов'язаного з розпиванням спиртних напоїв. Трохи пізніше на валу ми зштовхнулися по черзі з двома білосніжними німецькими ДОТами, поверненими на північ. Тут вперше побачили вигорілий степ. Досить сумне видовище, якщо не сказати похмуре. Враження від картини підсилював цвинтар з іншого боку рову, частина могил якого була явно обстежена шукачами артефактів. Надгробники і розкриті труни були просто скинуті в рів, місцями застрягши на схилі.

Далі була дорога Армянск - Чаплинка і пам'ятник-стела бойовим подіям знову ж громадянської та Великий Вітчизняної воєн. Метрах у двохстах на схід від дороги виднілася система земляних валів різної висоти, а також окопів. Як згодом ми з'ясували, це залишки турецької фортеці Ор-Капу. Рослинність і тут була випалена, у тому числі й на військовому цвинтарі з південного боку від фортеці. Хто і навіщо випалює степ у межах історико-культурного заповідника - не зовсім зрозуміло. Щоб трава росла краще? Самозаймання? Акт вандалізму? Боротьба з гризунами й іншими шкідниками полів? За час відрядження ознаки вогню ми зустрічали щодня - або випалена рослинність, або дим удалечині, або сама картина палаючого степу (чи сільськогосподарських полів).

По шляху подальшого проходження вал ставав вище і крутіше, а сухий рів - глибше та ширше. Ґрунт під ногами світлішав, усе частіше потраплялися лисини солончаків: ми наближалися до Сиваша. У такий спосіб ми за один день пройшли від Чорного моря до Азовського.

Сиваш (чи Гниле море) - водойма незвичайна. Ця затока Азовського моря являє собою лабіринт із великою кількістю витягнутих півостровів та островів. Площа Сиваша дуже нестабільна, тому що він має "рухливу" берегову лінію. Великі ділянки затоки періодично то висушуються завдяки випаровуванню, то знову заповнюються водою. Приблизна середня площа - близько 2500 км2, а довжина берегової лінії - до 600 км.. Вода в деяких місцях має дуже високу мінералізацію, а солоність досягає 300 проміле (один з найвищих показників у світі).

Краєвиди Сиваша та його берегів любителям яскравих кольорів, швидше за все, будуть здаватись сумними та безжиттєвими. Хоча є в них щось таємниче та заповідне. Птахи тут почувають себе досить вільно. У сухій низькій траві періодично виникає метушня дрібних гризунів та ящірок. Про людей, як водиться, нагадує побутове сміття. А от очікуваних залишків турецької вежі на східному краї вала ми так і не знайшли.

Сонце після ударного робочого дня стало збиратися за обрій. А ми зазбиралися у зворотний шлях. Уздовж вала повертатися до дороги не було ні бажання, ні часу, тому відправилися навпростець на південний захід по бездоріжжю. Кількість дрібних гризунів, та плазунів збільшилася, а пізніше ми, особливо Олександр, наштовхнулись на змію. Олександр шарахнувся від неї, вона - від Олександра. Ми з Романом, на ходу витягаючи з рюкзаків заховані було фотоапарати, кинулися в погоню. Те, що це не степова гадюка, ми вирішили відразу: у гадюки чітко виділяється морда стрілоподібної форми і більш масивне тіло. Хоча той екземпляр теж був не з маленьких (на вид - більш метра, якщо витягнути в струну), але більш "тендітний". Також ми помітили, що нижня частина тіла має жовтуватий колір, з чого вирішили, що це або жовтопузик, або жовточеревий полоз.

Жовтопузик - найбільша ящірка України (близько 1 м). Також це єдина безнога ящірка нашої фауни і по сумісництву прекрасний хижак (полює навіть на гадюк). Живе ближче до гірських та передгірних районів. Полоз жовточеревий - найбільша змія Європи (до 2 м і більше, середня довжина - близько 1,5 м). Не отруйний, але дуже агресивний, може атакувати навіть людину і прокушує шкіру до крові. Це все я дізнався вже в Києві і зробив висновок, що мали ми справу з полозом. Причому, виходячи з фотографій у джерелах інформації, швидше все-таки не жовточеревим, а чотирисмугим, теж червонокнижним видом, але більш скромним як у розмірах (до 1,8 м), так і в поведінці. Наш знайомець хоч і періодично непевно сичав, але утікав, а коли зрозумів, що змагатися з нами у швидкості не зможе - прошмигнув в одну з численних (м'яко кажучи) у степу нір. Загалом, розглянути ми його більш-менш встигли, але на шкоду фотографії на пам'ять.

Далі ми йшли уздовж якихось окопів і спостерігали, як метрах у трьохстах від нас горить степ, а ледве ближче по степовій стежці їде старий "Москвич". Можливо, дві цих події якось були взаємопов'язані.

Тим часом, ноги стали потроху утомлюватися. Спрацювала наша стара традиційна помилка - у перший день на ентузіазмі та свіжих враженнях набігати значно більший кілометраж (у той день близько 25 км, не вважаючи дрібних зиґзаґів), чим того вимагає перший експедиційний маршрут, що втягує у роботу.

Попереду показалися дачі і садові дерева. Чесно кажучи, при перегляді кінокартини "Жесть" я дещо дивувався від показаного в ньому дачного поселення. На території України я подібних і близько не зустрічав. До того моменту. Побачене нами поселення під Армянськом, звичайно, теж не було настільки похмурим і запущеним, але віддалено все-таки нагадував той, з фільму. Доглянутих будинків було небагато, їх частіше заміняли подоби сараїв і вагончики. Огорожі теж зроблені, в основному, з підручних засобів. Але було помітно, що городи і дерева знаходилися більш-менш під доглядом хазяїв. Видимо, майже всі дачники з'являлися винятково у світлий час доби для сільськогосподарських робіт, а не для відпочинку.

Минавши дачі, ми вийшли на автодорогу Армянск - Чаплинка і взяли напрямок убік міста, у якому ми базувалися. Поки ми до нього добиралися, нас прийнялися обганяти "зграйки" автобусів (всього п'ять чи шість, не менше) з написом "Титан". Робітники поверталися з заводу додому.

До нашої появи в готелі вже спустилися сутінки. У номері виявилося, що в нас з Романом до колін чорні ноги. Ходіння по вигорілій степу не пройшли безвісти. Дивно, але Олександра й Андрія ця доля обминула. Далі відбулися ритуали очищення взуття від злакових і обмивання наших тушок у душі.

До вечері в "Дружбу" ми спустилися близько одинадцятої вечора. Гостям Армянську, що розраховують на розторопне обслуговування, різноманітне меню і розслаблюючу комфортну атмосферу, я б не радив з'являтися в цьому закладі. Хіба що на легкий сніданок. У залі зібралося суспільство з мешканців готелю (в основному, відряджених) і місцевих жителів. Приїжджі розподілялися на дві групи: а) ті, хто швидко розправлявся з вечерею і відправлявся спати; б) ті, хто якщо вже вибрався в інше місто, то прагнув скористатися цією подією в активній формі. Місцеві або відпочивали автономними компаніями, або намагалися зав'язати знайомство з приїжджими, навіть якщо вони цього не дуже хотіли.

Поки офіціантка нам принесла замовлення, ми вже практично спали. Блюда, як виявилося, складаються, головним чином, з напівфабрикатів. Загалом, причин довго залишатися в закладі в нас не було, і ми відправилися спати.

На наступне ранок ми розбилися на робочі пари: Андрій - Олександр; я - Роман. Групи повинні були рухатися назустріч: перша - з Армянську на південь, наша - з Совхозного (зараз уже фактично злилося з Красноперекопськом) на північ. Зустріч передбачалася десь на трасі Армянськ - Джанкой.

Поки збиралися, поперемінно розглядали аркуші карт усього району експедиції. У світлі вчорашнього маршруту, деякі назви здавалися досить цинічними. Наприклад, Привольне. Чи Благодатне (судячи з карти, розташоване в місцевості, набагато менш привітної, ніж вчорашня), а також Ізобільне, Веселе, Славне... А Роздольне зустрічалося рази три або чотири. Причому одне з них на листі карти з півостровом Ад (!) та урочищем Чотири Могилки.

Численні радянські назви (Завіт-Ленінський, Червоний Чабан, Червоний Партизан, Комунари, Суботник та ін.) чергувалися з назвами, що позначають господарську спеціалізацію (Овощне, Рисове, Табачне, Мускатне, Молочне, Арбузовка). Найвигадливішою для села назвою варто вважати Крестьяновку. І все-таки головним відкриттям стало село Новоестонія. Можна натрапити й ще на один прибалтійський топонім - Литовський (півострів на Сивашеві, південніше півострова Ад), але, швидше за все цю назву він одержав на честь професора геолого-мінералогічних наук, великого знавця солі і всього, що з нею пов'язане, О.І. Дзенс-Литовского, який не раз тут бував і проводив свої дослідження.

Пропоновані уздовж центральної вулиці Армяньску поїздки на екскурсії і пляжі ми помітили ще в перший день, але уважніше вивчили варіанти одноденного відпочинку на море тільки на другий. Групи записувалися відразу, на розкладних столиках. Дізнавшись напрямки і розклад виїздів, ми спробували придбати місцеву краєзнавчу літературу або хоча б туристичні карти. Місцевої літератури не виявилося, була тільки по традиційних визначних пам'ятках Південного Криму. Жінка-розповсюджувач порадила книгу "Армянск" Л.П. Кружко. Також вона таємничим голосом повідала, що перше у світі метро працювало саме тут, у часи Кримського ханства. Підземна дорога вела від Перекопського валу прямо до столиці - Бахчисараю. Вирощувалися навіть спеціальні сліпі коні, що добре орієнтувалися у темряві підземної дороги. Ми, звичайно, піддали це сумніву, але книгу шукати відправилися (відразу скажу, що ні про які метро зі сліпими конями, тим більше до Бахчисараю, там не згадується; але є матеріал по системі підземних ходів, що йдуть від Перекопського вала). Відправилися з Романом, оскільки Андрій із Олександром вже вийшли у свій робочий маршрут. Після майже годинного безрезультатного бродіння по журнальних ларьках та книгарнях (одній), нарешті, потрапили до краєзнавчого музею. У них книга була, але в єдиному екземплярі, не на продаж. Директриса знаходилася в міськраді на якійсь нараді, а персонал музею в особі трьох жінок міг нам запропонувати тільки екскурсію. На неї в нас часу вже не було. Пообіцявши зайти днями, у швидкому темпі взяли курс на автовокзал.

У касі діялося казна-що: зламався комп'ютер, тому квитки продавали тільки прямо перед рейсом. Автобус до Красноперекопську виходив через півгодини, і ми з Романом устигли перекусити на імпровізованому мініатюрному базарі поруч з вокзалом, на якому продавали гарячі блюда, салати, пиріжки, десерти, чай, каву і т.п. Усе для дальнобійників та інших водіїв. Смакові якості їжі виявилися на порядок вище, ніж у "Дружбі". У касу ми вже не поверталися, а напросилися в автобус без квитків.

До передмістя Красноперекопську доїхали за півгодини, ще приблизно стільки ж часу крокували через Совхозне і тільки біля полудня вийшли на вісь маршруту. Шурик з Андрієм уже подолали на той час третину свого наміченого шляху.

Перед нами розташовувалася калюжа невеликої чорноморської затоки, навколо - солончаки, очерети, степова рослинність і канали, що більше тут нагадують стічні канави, що впадали прямо в затоку-калюжу. Позаду - напівзруйновані ферми і тракторна бригада Совхозного. Ми взяли потрібний курс на північ, убік села Тавричеське (3-4 км).

Хвилин через двадцять вступили в царство рису. Хоча, треба сказати, деякі рисові поля дуже сильно розведені болотними рослинами. Зізнатися, було незвично після вчорашнього сухого степу бачити до обрію суцільний яскраво-зелений колір. Також спочатку виникало не дуже приємне відчуття скутості. Йти можна тільки по стежках між чеками. Кілька кроків убік - і вода. Зате ми вдосталь надивилися на чапель - дуже обережних, красивих і граціозних птахів. Їхні голови на довгих шиях перископами стирчали над рисовими чеками, іноді до десяти штук на одному полі. Цікаво, що вони зовсім спокійно уживались із ширяючими над головами великими пернатими хижаками, абсолютно не звертаючи на них уваги. Ті, схоже, відповідали взаємністю. Але при найменшому нашому підозрілому русі велично і навіть начебто знехотя злітали, показуючи своє сіре чи білосніжне тіло. Йдеш - ніякої уваги, пасуться; зупинився - теж зупиняються; крок у їхню сторону - злітають. Так ми в той день й співіснували з чаплями.

Крім яскраво-зелених фарб незвичайною була і погода. Висока хмарність для цього регіону - явище не таке вже і часте. Під час роботи два-три рази навіть накрапав дощик, а пізно ввечері пройшов хоч і не заливний і не довгий, але дійсний дощ (одна з продавщиць на згаданому привокзальному базарі згодом ображалася на наші припущення з приводу рідкості дощів, от, наприклад, навесні був).

Біля села Тавричеське здзвонились із другою групою. Андрій з Олександром уже завершили роботу і йшли уздовж каналу, вишукуючи переправу до автотраси Джанкой - Армянск. Канали в Криму можна розділити на дві великі групи: із природними берегами і з бетонними берегами. "Бетонні" канали в ширину бувають дуже різними: від ста метрів (як Північно-Кримський) до одного кроку (локальна подача води на сільськогосподарське поле). А от ширина "природних" каналів приблизно однакова - 5-15 м.

Ми з Романом вирішили пройти ще один "контрольний" кілометр і звертати до автотраси, якщо характер ландшафтів не поміняється. Йшли ми по вузькій стежці. З однієї сторони рисові чеки, з іншого боку - "бетонний" канал метра три в ширину. Контрольний кілометр вже закінчився, а канал продовжував йти прямо, перетнувши нам дорогу до траси. Прокрокувавши ще метрів чотириста, знайшли тонку трубу через канал. По ній і перебралися на інший берег для того, щоб потім ще два кілометри пройти уздовж "природного" каналу, що прямував убік потрібної нам автотраси. Але цього разу ми точно знали (завдяки карті), що через ці два кілометри нас чекає міст. Як виявилося, по цьому ж мосту переправлялися й Андрій із Шуриком, так що знайшлися ми відразу ж. Хвилин через сорок ми сіли в маршрутку на Армянськ.

Вечеряли знову в "Дружбі". Їжа та обслуговування не змінилися, зате народу було поменше й в основному приїжджі.

Третій день ми планували присвятити огляду центральних і південних степових ландшафтів району досліджень, і, якщо вони виявляться монотонними, можна було звертати експедиційну частину робіт. Під час покупки водяних припасів ми записалися на наступний день - неділю - на поїздку в Міжводне, де нам обіцяли пляжі, море та інші чудеса. Але поки була субота, робочий день.

Початок його був важким. Обом групам було потрібно виїжджати далі Красноперекопську, а нам з Романом - навіть в інший адміністративний район - Джанкойський. Усім більш-менш підходив рейс Армянськ - Джанкой. Але придбати на нього квитки було проблематично. Комп'ютер у касі так і не працював. Касирка, побоявшись напливу пасажирів у Красноперекопську, продала три чи чотири квитки. У підсумку в рейс виходила порожня маршрутка, а чоловік п'ятнадцять стражденних залишалися ні з чим. Причому касирка не давала ніяких гарантій, що продасть квитки на наступний рейс, як з нею ні воювали особливо агресивно налаштовані пасажири (у тому числі й ті, що спізнюються на потяг у Джанкої). Узагалі на автовокзалі транспортного вузла Армянську з однією касою коївся безлад і по інших напрямках з десятками обурених і здивованих людей.

Касирка особисто проводжала маршрутку, щоб, не дай боже, жодна безквиткова тварюка не пролізла. Добре, що водій встиг непомітно дати згоду на перевезення безквиткових і вказати місце, де він їх підбере. Але складнощі не закінчилися. У Красноперекопську нам потрібно було знову вийти з маршрутки і чекати на неї ж трохи далі по трасі за автовокзалом. Причому крім "армянських" пасажирів там набралося досить багато людей з Красноперекопську. Загалом, із квитками з цього райцентру, я думаю, їхала третина пасажирів, не більше. Зате місця дислокації в маршрутці зовсім змінилися. Коли водій попросив пригнутися перед постом ДАІ пасажирів, що стояли, в усіх почалася весела істерика. Ховатися було особливо нікуди через велику кількість людей і сумок, тому пригиналися буквально один на одного.

Водій, татарин з колоритним ім'ям і ще більш колоритним прізвищем (про що свідчила табличка поруч з місцем шофера; на жаль, не зміг запам'ятати), по-моєму, навіть образився за такий веселий підхід до серйозної справи.

Олександр з Андрієм викинулися раніше, а ми з Романом, відповідно, пізніше. Вийшли ми в селі Новокримське. Взагалі села ближче до центральної частини Кримського півострова, як нам показалося, ставали трохи привітнішими, ніж у районі Перекопського перешийка, і не такими сумними. Воно і зрозуміло - не такі суворі природні умови. З іншого боку, може і ми вже звикли. Степ тут набагато інтенсивніше використовувався під посіви різних сільськогосподарських культур, рідше траплялися розвалені та покинуті споруди, усе виглядало більш обжитим. І від того - більш нудним.

Ми з Романом розмовляли, обмінюючись враженнями про навколишнє оточення, тільки на початку маршруту. Далі кожний пішов у свої роздуми (у всякому разі, я, а Роман якщо і не пішов, тактовно мовчав), і за найближчі години півтори ми перекинулися лише декількома фразами. Біля села Снігурівка вже не Джанкойського, а Первомайського району, взяли курс на систему Медуза, тобто на північ, до автотраси Армянськ - Джанкой. Йшли розбитою асфальтною дорогою, уздовж якої траплялися акації з величезними шипами довжиною більше пальця. Після півгодинного чекання біля знака "Красноперекопський район" з декількома відірваними буквами (у підсумку, за день пройшлися по трьох районах) впіймали автобус до Красноперекопську, а звідти на автобусі Євпаторія - Київ з купленими квитками (!) півгодини проїхалися до Армянську.

Друга група повернулася в готель трохи пізніше. "Дружба" була зайнята весіллям, тому нам довелося шукати нове місце для вечірнього прийому їжі. Чесно кажучи, нас це зовсім не образило. Ми і так збиралися змінювати обстановку для вечері. Направилися по вулиці убік з/д вокзалу і знайшли невелике кафе прямо на вулиці, з навісом, а також стінами, декорованими чимось середнім між живоплотом і маскувальними військовими "сітками". Назву, на жаль, не запам'ятав, але враження від вечері залишилися набагато приємніші, ніж від відвідувань "Дружби". Де б ще, як не в Криму, я вперше довідався про існування салату "Полісся".

Довго не затримувалися, тому що на ранок передбачався ранній підйом - о шостій годині ми вже повинні були завантажуватися в автобус, що везе відпочивати на морський пляж у Міжводне (приблизно в 100 км від Армянську).

Відразу скажу, що організація поїздки кустарна, з безліччю накладок, невдоволенням клієнтів, забіганим розпорядником - жінкою середніх років, до якої періодично виникало змішане почуття ненависті та жалості. Хоча, ми, здається, були найбільш смирними відпочиваючими у всій групі.

Не знаю як у кого, а в мене відношення до моря досить спокійне. При побаченні з ним в мене не виникає відчуття дитячого захвату, нічого не піднімається у грудях, не стає частішим пульс. У горах - так. На море - хіба що коли воно поруч із горами і подалі від центрів відпочинку. Я розумію, що це величне видовище, що це міць, це інший світ, де людина поки ще скромний гість, але майже не відчуваю цього. Особливо на узбережжі, засіяному юрбами відпочиваючих. Звичайно, багато чого залежить від свободи в просторі і часі, яких у нас майже не було. Отже, зворотного вечірнього автобуса я чекав майже з нетерпінням.

Увечері, після закупівель для легкої вечері в номері, ми прогулялися однією з центральних вулиць Армянську, дуже багатолюдною у вихідні. Особливо багато молоді, яка шукає (чи вже знайшла) застосування своєї енергії.

Наступного дня ми знову розділилися. Я і Роман зробили другий візит у краєзнавчий музей, Андрій і Шурик пішли на ж/д вокзал за квитками назад у Київ (якщо вони будуть на один з найближчих днів). У музеї ми розговорилися з директрисою, тому друга група справилася швидше, і мені довелося повертатися з ключами в готель раніше Романа. Квитки були узяті, як ні дивно, на вечір того ж дня. З приходом Романа викинули жереб, хто їде у Красноперекопськ відзначати командировочні, а хто залишається в Армянську для фотозйомки міста. Залишатися випало нам з Андрієм.

Відступ другий: Армянськ - місто дивний і цікавий. Майже цілком відбудований у радянський час (60-80-і рр) і являющийся одним з наймолодших міст (статус міста районного підпорядкування привласнений у 1991 г), він, проте, має незвичайну і досить довгу історію.

Точна дата заснування населеного пункту, що зараз має назву Армянськ, залишається невідомою. Але незаперечним є той факт, що виникнення і розвиток поселення тісно пов'янані із Перекопом - спочатку торговим посадом при турецькій фортеці Ор-Капу, потім повітовим містом, на початку ХХ у покинутому, але зараз частково відродженому у вигляді невеликого села Перекоп.

Перекоп (Старий Перекоп) - назва слов'янська. Татари називали його Ферахкерман - "Місто радості", що пов'язується зі спеціалізацією у виготовленні хмільного напою - бузи, а також - з розташуванням. Подорожани після виснажливого і небезпечного походу через безлюдний сухий степ незмінно радувалися укріпленням фортеці та можливості розслабитися. Судячи з описів турецьких, польських і російських мандрівників, населений пункт чимось нагадував портове місто - із кривими і брудними вулицями, караван-сараями, лазнями, торговими крамницями, базарами й іншими характерними атрибутами. Місце морських вовків, піратів, контрабандистів, безстрашних торговців і просто шукачів пригод тут займала не менш різношерста публіка. Козаки, чумаки, купці з Російської імперії, Польщі й інших країн; місцеві ремісники, приїжджі татарські торговці, скотарі, мандрівники, а також, можливо, солдати турецького гарнізону фортеці Ор-Капу, - усі разом вони створювали досить строкату компанію, особливо якщо врахувати, що населення самого Перекопу складалося не тільки з татар і турків, але також з вірменів і греків, сповідуючих християнство. Можливо, подібні враження прикрашені, тому що за деякими іншим історичним даними Перекоп був досить закутковим поселенням. Але те, що це був один з найважливіших перевалочних пунктів сухопутного торгового шляху в Крим, сумніву не піддається.

За однією з версій поселення Армянський Базар заснували представники християнського населення Перекопу - вірмени і греки - після розгрому російськими військами фортеці Ор-Капу в 1736 році. Можливо, це поселення існувало і раніше. Заснували його ті ж греки і вірмени, що зазнавали деяких релігійних утисків від мусульман Перекопу і перебралися на кілька кілометрів західніше. Також існує версія, що на цьому місці розташовувався торговий пункт чумаків, де вони обмінювали різні товари на сіль. Так чи інакше, після зазначених вище подій 1736 року і руйнування Перекопу, жителі що залишилися (в основному, християни) перемістилися в це поселення (чи, за першою версією, заснували його). При цьому вони не занадто віддалялися від торгових шляхів, залишали напрацьовані ділові зв'язки, до того ж виявлялися дещо осторонь від фортеці та пов'язаних з нею бойових дій. Є дані, що майбутній Армянськ спочатку міг називатися Єни (Новий) Армянський Базар. У 1793 році у Армянському Базарі нараховувалося вісім постоялих дворів, три млини, чотири мечеті, а також вірменська і грецька церкви.

Наприкінці ХІХ у Армянський Базар іноді неофіційно називали просто Армянськом. У 1921 р цю назву закріпили за населеним пунктом офіційно. З 1920 р, після зникнення міста Перекоп, Армянськ став одним з найбільших населених пунктів регіону і до Великої Вітчизняної війни був районним центром. Офіційно він значився як селище міського типу. Але після війни Армянську не стало. Не залишилося навіть руїн. Проте, люди сюди повернулися. Житла будували з будь-яких підручних засобів, навіть з гарматних і гвинтівкових стволів. Звичайно, статус райцентру поселенню не повернули. Спочатку їм була Воїнка, потім - з 1947 р. - Красноперекопськ. Після депортації кримських татар, вірменів, греків, болгар помітно скоротилося населення і, відповідно, кількість робочих рук. Не усі повернулися з фронту. На тлі всього цього, а також голоду 1946-47 рр, намагався відродитися Армянськ. І відродився.

Основні передумови до відродження і розвитку виникли в 60-і роки ХХ ст, після спорудження Північно-Кримського каналу, проведення великої лінії електропередач Каховка - Сімферополь і будівництва заводу двоокису титану. З часом, Армянськ усе більше здобував ознаки міста, але тільки в 1991 р став їм офіційно.

Зараз населення Армянську складає близько 25 тис. чол. Місто має витягнуту форму. Ширина досягає усього 2-х км, у той час як довжина складає 24 км. До складу міської ради входять також три села: Суворово, Волошино і Перекоп, об'єднані в Суворівську сільську раду. До середини 40-х років ХХ ст Суворово мало назву Джулга, а Волошино - Кулла. Сучасні назви села одержали після депортації кримських татар у 1945-49 р. Промислові зони заводів ДАК "Титан" і ВАТ "САФЗ" (Сиваський анілінофарбовий завод) є складовими частинами території міста. Через Армянськ проходить єдина залізниця, а також обидві автомобільні дороги, що ведуть на Кримський півострів.

Наша з Андрієм прогулянка складалася з огляду декількох вулиць, нової гордості Армянська - кіноконцертного палацу, меморіалу Великої Вітчизняної війни і завершилася в тому ж краєзнавчому музеї. Крім витягнутої форми, Армянськ має ще декілька особливостей. Наприклад, майже всі пам'ятники в місті (та й в околицях) являють собою зразки військової техніки: танки, гармати, літак, катюша й ін. Досить оригінально з деяких точок виглядає мікрорайон з багатоповерховими будинками. Над степом височіє група "дев'ятиповерхівок", а навколо - пустир, що заростає бур'янами, причому, судячи з усього, дуже давно. На деяких вулицях в центральній частині Армянську з зовнішньої сторони будинків знову ж спостерігалися сліди випаленої рослинності, що не сприяло свіжості повітря. При цьому сусідні вулиці могли виглядати цілком затишно, потопаючи в тіні екзотичних для київських широт дерев. Загалом, місто цікаве. Місто, що вплітає в себе радянську архітектуру, сучасні рекламні вивіски і татарські фруктово-овочеві базарчики. Місто, що дихає гордістю за наявність промислового хімічного гіганту, що відродив свою міць; смутком від провінціалізму і відчуття, що увесь світ про тебе забув; тугою від безрадісних природних умов і розташування поруч із двома морями, але удалечині від курортних зон; бадьорістю, можливо і штучно завищеною, але все-таки щирою, із приводу чергового пробудження.

Після повернення Олександра і Романа з Красноперекопську, ми вільний час, що залишився, провели розмірено, ніби прилаштовуючись під неспішний ритм міста - робітники "Титана" на зміні, а іншим квапитися нікуди. Така ж розміряна, в цілому, вийшла і сама експедиція, за час якої ми жодного разу не потрапляли у важкі ситуації, не лаяли обставини, не вишукували резерви сил (хіба що в кінцівці першого робочого маршруту). У той же час, нових вражень нагромадилося достатньо. Такий от він - степ Північного Криму. На перший погляд, непривітний і тужливий, але й такий, що зберігає в собі безліч несподіванок, незаслужено забутих сторінок багатої на події історії чи зовсім ще нерозгаданих таємниць.

При підготовці матеріалу використана література:

Л.П.Кружко. Армянск. Страницы истории.

Л.П.Кружко. О соли, соляных озерах, Сиваше, купцах, чумаках и... многом другом.

Редакція висловлює подяку Леву Кружко за допомогу у підготовці матеріалів. А також співробітникам Армянського краєзнавчого музею.