Львівська область. Комарно, Пустомити, Винники, Стрий, Моршин, Підгірці, Дашава

Київ сховався за горизонтом. Ми їдемо у довгоочікувану експедицію. Територія досліджень: Львівська область. Час: кінець травня - початок червня 2006 року. Мета поїздки, не заглиблюючись в технічні подробиці, - пройти та обстежити 125 кілометрів газопроводу, який планується реконструювати. Склад - спаяний та перевірений в багатьох походах та поневіряннях (Людмила Юріївна, Олександр і Андрій).

Ранок видався не дуже добрим. Погода явно підводила. Дрібна мряка, що поступово переходила в досить сильний дощ, а також суцільні, без найменшого натяку на просвіт, хмари не провіщали легкого похідного життя. За вікном краєвид одноманітної, практично плоскої рівнини, що місцями перетинається невеликими каналізованими річками. Ми під'їжджаємо до міста Лева. Десь через ці місця проляжуть наші експедиційні шляхи.

Гостинна Львівська земля в якості зустрічаючої делегації вислала до потягу із столиці міліціонерів в штатському, які, оглянувши нас, про всяк випадок перевірили документи. Необхідно відзначити, що львівські правоохоронці явно відрізняються від своїх київських колег грамотною українською мовою, ввічливістю і чисельністю. Взагалі перше враження від міста - це величезна кількість міліціонерів, які трапляються буквально на кожному кроці.

Оглянувши "привокзальну" пам'ятку у вигляді кованої залізної пальми, привезеної жителям Львова, мабуть, з міста-побратима Донецька, ми відправились на "маршрутці" в могутню організацію під назвою "Львівтрансгаз" з метою відмітити відрядження. Друге відкриття - ніколи не думав, що Львів такий величезний. Навіть за київськими мірками: на одному маршрутному таксі (за 1 грн.) ми їхали близько години!!! Могутня організація зустріла нас двояко - у вестибулі, дізнавшись, що ми з Києва, запропонували співпрацю, а на п'ятому поверсі в кабінеті начальника екологічного відділу - з побоюванням. Дійсно, чого доброго можна чекати від людей, що приїхали із столиці без жодного попередження. Розібравшись в ситуації, керівник відділу відразу ж узяв нас в оборот і не видав навіть щонайменшої інформації (не таємної) щодо ділянок газопроводу, що нас цікавили.

Більше того, він навіть відмовив нам в транспорті, надати який ми у нього навіть і не просили. Але нам не звикати. У канцелярії все-таки вдалося відмітити командировочні папери і весело видалитись. Попереду у нас було ще декілька годин до відходу маршрутки у Комарно.

Вдосталь нагулявшись тихими європейськими вуличками центральної частини міста, нам вдалося оглянути, напевно, тільки десяту частину всіх історико-архітектурних пам'яток. Всіх вражень, отриманих в нашій екскурсії, не вмістити в одну статтю, поділюся з вами одним: кожен раз, від'їжджаючи зі Львова, хочеться повернутися назад. Відмічу, що поверталися ми в місто Лева за десять днів ще двічі. Воно буквально "затягує" своєю старовиною, витонченою красою та спокоєм. На відміну від рідного Києва, який в результаті гарячкової будівельної гігантоманії втрачає свій звичайний вигляд і починає нагадувати в кращому разі Манхеттен.

Але не будемо про сумне. І ось вже переповнена маршрутка весело "летить" у Комарно. І навіть сонце під загальне схвалення пасажирів виглянуло серед важких свинцевих дощових хмар. Водій маршрутного таксі, побачивши карту в руках Людмили Юріївни, із знанням справи вгадує, що вийти нам потрібно не доїжджаючи кілометра до вищезгаданого населеного пункту біля компресорної станції. Своє місце висадки ми впізнали без карти і оголошень водія по специфічному (вельми неприємному) запаху газу. Витягнувши з маршрутки свої рюкзаки, відразу вдягаємо прогумований (поліетиленовий) дощовий одяг різних зразків.

Опади швидко переросли в сильну зливу. Виникають справедливі і водночас прості питання. Як і де сховатись від дощу? Де знайти місце для стоянки (для ночівлі в наметі)? Порадившись, вирішили сховатись в лісосмузі, що проглядалась неподалік. Заглибившись в посадку, розуміємо, що місце погане. Промоклі дерева абсолютно не рятували від води, яка без упину лилася на голову. Крім того, місцеве населення, особливо не відрізняючись від жителів інших регіонів нашої країни, влаштувало серед дерев і кущів звалище різноманітних відходів. Ще раз "зібравши нараду", вирішуємо розбити табір біля невисоких верб, що самотньо стояли посеред поля. До дерев довелось йти непролазною багнюкою прямо по посівах. На щастя, дощ на деякий час припинився, що дало нам можливість в мінімальні терміни поставити два намети і перевдягнутися. Одягнувши похідно-камуфляжний одяг, розумієш, що назад дороги немає. Попереду романтика польового життя.

Від краєвиду, що відкрився перед нами, стало весело. Навкруги простягались безкрайні простори меліорованої, практично не оброблюваної рівнини, яка на півночі та півдні обмежувалась стрічками залізної та автомобільної доріг. На заході проглядалась махина компресорної станції, яка до всього іншого розповсюджувала непривабливі "індустріальні" звуки (гудіння). З водних об'єктів необхідно згадати досить глибокий дренажний канал, розташований по сусідству з нашою стоянкою. В кілометрі на схід у полі зору були житлові та культові будівлі села Бучали, до якого ми з Олександром відразу ж попрямували за водою (з канави пити воду не ризикнули). Гостинні жителі села забезпечили нас питними запасами і вказали дорогу до розташованого неподалік приватного магазинчика. Наявність торгівельного закладу дала можливість поповнити запаси консервів та хліба, а також скуштувати справжнього світлого львівського пива (розлитого не в Києві).

Повечерявши "мівіною" та запасами, що залишились з потягу, розійшлися по наметах. Піднявся сильний вітер, який, завиваючи, намагався повалити наші переносні "хатинки". Потрібно відзначити, що загорнувшись практично з головою в спальник і заздалегідь надівши на себе всі теплі речі, жари не відчувалось. 31 день холодного місяця травня 2006 року закінчився.

День другий (Комарно - Щирець - Пустомити - Нова Наварія - Милошевичі)

Отже, почались експедиційні будні. Швидко поснідавши і зібравшись, виходимо у маршрут. Відразу скажу, що перший експедиційний день скоріше нагадував туристичний похід. Йти довелося разом з усім спорядженням та речами, яких було немало.

Про транспорт доводилось тільки мріяти.

З'явились перші труднощі. Чітко визначити де проходить газопровід виявилось завданням майже неможливим для виконання: навкруги городи й сінокоси. Йдемо, орієнтуючись за компасом й досить скромною (дрібнуватою) картою. Пройшовши в обхід два невеличких села, входимо в ліс. Про лісові масиви, що ми пройшли за час експедиції, окрема розмова. На мій погляд, своєю дрімучістю вони явно не поступаються диким ділянкам тайги. Видовий склад деревної рослинності найрізноманітніший - одночасно можна побачити величезні сосни, дуби, буки, в'язи і граби вперемішку з тополею, вільхою і дуже різноманітним підростом. Молоді дерева і кущі, часто сплітаючись між собою, ростуть непрохідною стіною. Крім того, у великій кількості в лісах рівнинної частини Львівської області зустрічаються перезволожені (болотні) ділянки, які просто кишать різноманітними комахами-кровопивцями (в основному комарами та мошками). Взагалі, перший лісовий масив, безперечно, вразив нас своєю первісною красою і неприступністю. Але, на щастя, в далині серед дерев з'явився просвіт - у непрорідженому лісі - вірна ознака просіки уздовж лінії електропередач або закопаної труби. Так і є. Табличка з написом "Газ" сповістила про те, що ми на правильному шляху. Коли ми вийшли з "зачаклованого лісу", знову зіткнулися з проблемою таких погодних явищ, як сильний дощ та гроза. Буквально через кожні 30 хвилин налітали красиві купчасті хмари і "розвантажували" на наші голови рясні опади. Всю дорогу до селища Щирець нам доводилось, окрім ведення різноманітних спостережень за місцевістю і ґрунтовим покривом, із швидкістю пожежника то знімати, то вдягати на себе рюкзаки і дощовики. Дощ змінювався на сонце, і ставало нестерпно задушливо.

Трохи втомлені, але все ще отримуючи задоволення від роботи, ми наблизились до селища на річці Щирка (ліва притока Дністра).

У давнину, а перша згадка про населений пункт датується початком ХІІ століття, через Щирець з Дрогобича на Львів і далі на схід проходив "соляний шлях". Крім того, місто мало важливе торгівельне значення, знаходячись на дорозі з Волині через Белз і Львів на південний захід в угорські землі. Сьогодні Щирець привертає туристів своїми старовинними церквами і костьолами. На жаль, ми не туристи, а люди підневільні, вірніше відряджені, і як слід намоклі за два дні. Тому коротка нарада учасників експедиції ухвалила: костьоли і церкви залишити осторонь і спробувати знайти сухе місце для ночівлі у вигляді придорожнього готелю. Жалісливі місцеві жителі підказали, що за районним центром Пустомити біля с. Наварія є один такий заклад. Маршрутка висадила нас на березі мальовничого штучно створеного озера (ставка), названого на честь розташованого поблизу населеного пункту. Пройшовши метрів двісті уздовж високої цегляної огорожі, ми побачили готель, ресторан і тому подібне з припаркованими автомобілями іноземного виробництва, як прийнято говорити бізнес-класу. Раптово охоронець, що немов випірнув з-під землі, спопеливши нас оцінюючим і явно недобрим поглядом, миттю нас "приземлив", сказавши, що у них немає місць і взагалі вартість номера від 500 гривень (або щось в цьому роді). Звичайно, великих коштів ми не мали в своєму розпорядженні, та й вечірні вбрання залишились удома. Разом з тим, ця історія нас розвеселила і вселила впевненість у своїх силах. Тому наукова рада простою більшістю голосів ухвалила, що за відсутністю коштів, вечірніх костюмів, суконь, а також бажання, необхідно знайти для розбиття табору який-небудь ліс. І знову ми на північно-східних околицях села Наварія, поряд з чудовою скульптурою прекрасної, як весна, летючої дівчини, зачіскою дуже сильно схожої на лідера об'єднаної опозиції. Повз нас убік Пустомитів з ревом пролітають маршрутні таксі. Народ повертається з роботи додому. Час пік! Такою ж квапливою низкою "пропливають" до завітної Нової Наварії престижні іномарки. Добрий шофер ущільнив нашими персонами і габаритними рюкзаками і до того "доверху" набиту маршрутку. Так, на одній нозі (практично на руках у водія) ми приїхали в смт. Пустомити.

Даний населений пункт вперше згадується в історичних джерелах під 1441-м роком. У цьому місці колись проходив торговий шлях, на якому збиралось "королівське мито". Так і почали називати село "Мито" або "Пустомито" (назви в той час існували паралельно).

Маршрутка висадила нас прямо навпроти затишного парку (об'єкту природно-заповідного фонду України). До речі, садиба ХІХ сторіччя з парком зареєстровані на державному рівні як пам'ятка містобудування і архітектури. Але милувалися ми красою парка і перехожими недовго. Інше маршрутне таксі відвезло нас за декілька кілометрів на південний схід. Кінцевим пунктом нашого маршруту став невеличкий лісок біля села Милошевичі.

Знайти придатне місце для стоянки виявилось справою нелегкою. На додаток до щільного підросту, який ріс без щонайменшого просвіту, в колишньому кар'єрі посеред лісосмуги було виявлено смітник. Ціною титанічних зусиль нам вдалося знайти на околиці придатний для установки наметів клаптик землі. До речі, судячи з битих пляшок та сліду від багаття, це місце вже успішно використовувалося для "активного" відпочинку місцевим населенням на природі. Розставивши намети, зайнялися пошуком дров. Нелегка це справа: під дощем в "дикому" сирому лісі знайти хоча б щось придатне для розведення багаття. Дуже згодились пігулки сухого спирту і газовий пальник (взятий в експедицію вперше). Після довгого роздування і умовляння, все-таки зажевріло довгоочікуване іскристе полум'я. Використовуючи так важко здобутий запас дров, приступили до сушки взуття та одягу, заздалегідь розвісивши їх на гілках дерев. Так, в сльозах від диму (але не від багатого на поневіряння і враження походу) закінчувався перший експедиційний день.

День третій (Милошевичі - Підсадки - Липники - Щирець - Милошевичі)

Ранок зустрів нас сильним дощем, який, втім, вночі теж слабким не можна було назвати. Порадившись, вирішили залишити Людмилу Юріївну в таборі, так би мовити, на господарстві. Чоловіче населення лісу вдяглось у прогумовані "лати" і відправилося в маршрут. Пробігавши декілька годин мокрими полями й лісами, вишли (у районі с. Липники) до стратегічної траси, по якій суцільним галасливим потоком тягнулися до кордону дальнобійники. Далі наш шлях лежав назад через Пустомити до вже знайомого населеного пункту Щирець.

На околицях селища ми вперше побачили те, що зазвичай було приховане від наших очей під землею. Величезна труба газопроводу (ділянка реконструювалась) бігла прямою лінією за горизонт. Вихід на поверхню трубопроводу був дуже доречним. Заболочена (торф'яниста) місцевість, враховуючи дощ, була практично непрохідною. Велика за діаметром труба послужила нам своєрідною стежиною, яка вивела нас до залізниці. По шпалах ми, як партизани "ховаючись" від потягів, благополучно добралися до околиць села Семенівка. Від цього населеного пункту "рукою було подати" до нашого мокрого лісу.

День четвертий (Милошевичі - Львів - Винники - Соснівка)

Прийшов час поміняти наш обжитий лісок на інший лісовий масив в районі села Соснівка. До цього населеного пункту можна було доїхати тільки з пересадкою у Львові. У "маршрутці" народ з гідністю вдавав, що нас не помічає. А вигляд у нас був колоритний. Наприклад, я їхав в місто Льва в брудних гумових чоботах, прогумованій куртці і камуфляжі, наскрізь просякнутому димом. Уявляю, який від мого одягу був запах. Відрізнялися ми від пасажирів своїм "радянським" атеїзмом. Буквально через кожні дві хвилини всі пасажири маршрутки (включаючи водія) одночасно хрестились на численні каплиці, хрести, скульптури Богородиці, церкви і костьоли, які пролітали за вікном маршрутного таксі.

Ми знову у Місті! Відразу кинулись шукати електричну розетку (мобільні телефони практично розрядились). Єдиною людиною в місті, яка люб'язно і безкоштовно погодилась зарядити наші "трубки", був працівник камери схову. Підзарядившись електроенергією, пішли за продуктами на привокзальний базар. Всю дорогу до торгових рядів, а потім і наступні два дні, нас супроводжувала мелодія з пісні невідомого мені російськомовного виконавця. "Черные глаза, черные глаза" - нав'язливо повторював магнітофон, біля, якого веселилися місцеві цигани. Як ми зрозуміли пізніше, пристрасть до російської музики мають не тільки представники національних меншин.

Залишаємо місто. Далі ніж до села Чишки водій везти нас відмовляється. І знову ми з рюкзаками за спиною. Тільки йти нам доводиться не польовими дорогами, а узбіччям Львівської окружної траси. Візитною карткою даної дороги, складеної з бетонних плит, поза сумнівом, є характерний звук, викликаний "гупанням" коліс численного транспорту (в основному все тих же "фур"). Обід застав нас за столиком придорожнього кафе, де я мимоволі підслухав розмову двох водіїв про те, що десь в Німеччині випав сніг. Я подумав, що, судячи з погоди, сніжний покрив скоро встановиться і у Львівській області.

Місце стоянки було просто казковим: невеликий майданчик на вершині досить високого горба, зарослого старим буковим лісом. Намети довелось ставити прямо під величезними деревами на мокрій підстилці з листя. Обстеживши місцевість, зробили приємне відкриття: у глибокій балці протікав струмочок. Нарешті можна нормально поголитися. На попередніх стоянках через брак води, наприклад, умиватись доводилось в основному тільки дощовою водою (зібраною з промоклого листя навколишньої деревної рослинності).

Увечері на вогник від нашого багаття несподівано вискочили дві козулі (у народі - "кози"). Так, видно в дуже глухі місця ми забрались! І дійсно, про цивілізацію нагадували лише віддалені характерні звуки, що відтворювалися "дальнобійниками" десь унизу. Ніч була досить складною. Сильний дощ наскрізь промочив один з наших наметів (вітчизняного виробництва), який абсолютно не був здатний витримати ту кількість міліметрів опадів, що випали на нього. Довелось ночувати утрьох, напівсидячи на своїх же рюкзаках у двомісному чеському наметі, який не промокав.

День п'ятий (Соснівка-Чижиків-Верхня Білка-Нижня Білка-Борщовичі- Соснівка)

Цього дня в маршрут доля випала виходити мені з Людмилою Юріївною. Непомітно минула перша половина дня. Прийшов найприємніший час польових буднів - привал, який плавно переходить в обід. Після чотирьох годин ходьби, що не говори, а життя стає приємніше, коли в руках у тебе товстий шматок хліба з консервованою кількою або сардиною. Сонце не по-львівськи починає припікати. І - о, диво! - можна навіть зняти светр, адже все ж таки на дворі літо. Перед нами безкрайні луки й поля, прорізані річкою Білкою. Біля річечки перед нами виростають два села, в назві яких також бере участь "Білка" (Верхня Білка і Нижня Білка). Пізніше я прочитав, що після ІІ Світової війни до Верхньої Білки переселенці з села Залісся привезли екземпляр "Апостола" Івана Федорова, надрукованого щe у 1574 році.

Далі шлях на село Борщовичі нам перегородила широка заплава річки Полтва, яка бере свій початок біля Львова. Русло річки каналізоване і обваловане. Місцями заболочена заплава на той час ще була залита весняними водами. Моста через річку поблизу не знайшлось. Знову, на цей раз вже як переправою, довелося скористатися трубою газопроводу, люб'язно перекинутою будівельниками через водну перешкоду. Головна складність полягала в подоланні відстані до трубопроводу. Довелося зняти чоботи та йти босоніж. Прохолодна вода стала доходити по колін, і невідомо, яка глибина нас чекала далі. Прямо скажу, починати купальний сезон не хотілося. Далі - цікавіше. Всі підступи до труби "вартували" високі чагарники кропиви. Ногам довелось витримати цілющий, але малоприємний масаж. Після води і кропиви перейти на інший берег Полтви по "трубомосту" (і при цьому не впасти в річку) було секундною й простою справою.

У старовинному селі Борщовичі (перша письмова згадка про нього датується 1442-м роком) перетинаємо залізницю, що прямує на Київ. Колись через це селище, змітаючи все на своєму шляху, промчала Перша Кінна Армія (із змінним успіхом "громити" так званих в радянській історії білополяків).

На цьому експедиційний день підійшов до свого завершення. Нас чекала дорога додому (вірніше в ліс). Вийшовши до окружної траси, ми, напевно, півгодини намагались "піймати" хоч якийсь транспорт. Це тільки в американських фільмах народ легко долає чималі відстані автостопом. У реаліях нашого життя на Львівській землі чомусь ніхто не хотів підвозити людей з рюкзаком і лопатою. Довелося після десятка пройдених кілометрів додати до них ще декілька. В результаті, повернулись з маршруту вночі. Дороговказною зіркою нам послужив вогник від багаття, яке в очікуванні нас розклав "черговий" Саша.

День шостий (Соснівка - Віннички - Жирівка - Липники - Соснівка)

Цього дня я залишився у таборі. Переробивши всі справи по господарству (наносив води, приготував обід-вечерю, наколов дров і т.д.) я вирішив поки нема Олександра дочитати нехитру книжку з життя чесних бандитів. Даний твір ми читали за відсутністю інших варіантів з Сашею по черзі і наввипередки. Особливо нам сподобалось одне місце читаного нами творіння, де головний герой вибирав собі, дослівно: "адидасовські шаровари". Причому, з червоними смужками на штанинах, гангстер собі не захотів купувати спортивний костюм. Пояснив він продавцеві це дуже просто: "Червоні смужки, для того хто не знає, тільки у міліціонерів".

За вивченням нелегкого і нетрудового життя головного героя непомітно пролетів день. І ось вже повертаються наші мандрівники. Дорога їх маршруту була дальньою і місцями вислана шаром битих лампочок. Таким цікавим способом невідомі в районі села Виннички утилізували відходи.

День сьомий (Соснівка - Львів - Стрий)

Ранок почався з поздоровлень з нагоди дня народження нашої вельмишановної Людмили Юріївни. Святкова програма також включала відвідини затишного закладу під назвою "Корчма на Руській" (Львів). На урочистий банкет приїхали дві наші колеги з Києва (як сказав би Штірліц " з Центру").

Добряче пообідавши, у напівсонному стані ми від'їжджали у славне місто Стрий. По дорозі з вікна маршруту відкрився чудовий панорамний краєвид на долину річки Дністер, злегка зіпсований гігантом будівельної промисловості - Миколаївським цементним заводом.

Перше місце, яке ми відвідали у місті (крупному залізничному вузлі) був вокзал. Дана споруда була мені добре знайома з неодноразових поїздок до Карпат.

Дороговкази зі словом "готель" привели нас від вокзалу до житлового багатоповерхового будинку. Виявилось, що готель займав приміщення першого поверху будівлі. Адміністратор прийняла нас з нашими брудними рюкзаками, як мовиться, з розпростертими обіймами. Адже готель мав гучну назву "Геолог" (основні постояльці - працівники газопроводів і нафтопроводів, у великій кількості прокладених в околицях міста).

Обсохнувши і перевдягнувшись, ми пішли знайомитись з визначними місцевими пам'ятками. Місто невелике (населення близько 70 тисяч чоловік), але надзвичайно затишне. Центральна частина дуже тиха, забудована двоповерховими старими будівлями. Першою монументальною спорудою, що зустрілась нам, виявилась недавно відреставрована будівля Стрийської міської ради (колишній окружний суд). У дворі споруди розташовано меморіальний комплекс жертвам репресій 30-40-х років. Кований колючий дріт на воротах і сторожові башти біля високої мурованої стіни нагадують перехожим про те, скільки крові було пролито за свободу України.

Поза сумнівом, візитною карткою міста Стрий є його церкви та костьоли. Один з них - костьол "Пресвятої Діви Марії" - був побудований у 1425 році. Велична споруда має колосальну висоту. Готична башта (з годинником) храму, здається, дістає до самих хмар. Костьол за свою історію неодноразово згорав дотла. Сьогодні він знаходиться у чудовому стані. Багато часу ми витратили на розшифровку написів на бічній частині храму. На жаль, знань польської мови було явно замало.

Пройшовши через традиційну для західних міст площу Ринок, ми вийшли до Катедрального храму Успення Пресвятої Богородиці. Ця церква своєю архітектурою дуже нагадує католицький костьол. Відомо, що до ХVІІІ сторіччя храм належав францисканцям. В Успенській церкві знаходиться вражаючої краси різьблений іконостас з кедрового дерева роботи В. Дядинюка. Пішохідна екскурсія завершилась в кафе "Берегиня", позитивними якостями якого були домашня кухня, помірні ціни і швидке обслуговування.

День восьмий (Стрий - Лисовичі - Моршин - Бережниця - Підгірці - Стрий)

Ми знову в маршруті. Цього разу лісовими та польовими дорогами мандруємо всі разом (провести день в готелі охочих не було). Першим пунктом на шляху нашого походу по Стрийщині було село Лисовичі. Його окрасою є старовинна дерев'яна церква. За селом знайшли "рідну" трубу газопроводу. Даний лінійний об'єкт був перекинутий через річку Сукель і блищав на сонці, як нова монета. Пройшовши заплаву, ми увійшли до лісу (все той же - зарослий і дикий). Від тих, що зустрічались нам раніше, цей лісовий масив відрізнявся тільки своїм близьким до Карпат видовим складом рослинності. Вікові букові гаї були змішані з темними ялинниками. На величезних деревах зустрічались добре збережені "піонерські наскельні" написи, деякі навіть датовані 70-80-ми роками минулого сторіччя.

З лісу ми вийшли на східних околицях Моршина. Даний курортний населений пункт, як відомо, знаменитий своїми водами. Тому логічно, що на нашому шляху опинився розливний цех Моршинської мінеральної води.

Цікава зустріч відбулася на березі р. Бережниці. Лисиця, яка захопилась полюванням за гризунами підпустила нас до себе на відстань п'ятдесяти кроків (вітер дув в нашу сторону). Руда красуня з пухнастим хвостом, побачивши нас, розвинула "надзвукову" швидкість і сховалась за обрієм. Після цього сховалося і сонце. І знову доводиться діставати гумові чоботи і дощовики. Пройшовши декілька кілометрів мокрими полями і лісами, ми дружно прийшли на допомогу місцевим жителям, що витягували з багнюки "копійку" ("Жигулі" першої моделі). Як ми не старались - дітище радянського машинобудування сіло, що називається, на "пузо", і трьох людських сил явно було не достатньо. Останнім враженням дня були необроблені поля, на яких суцільним килимом розкішно квітнули ромашки. Здалека здавалося, що випав сніг.

Увечері ми обідали-вечеряли "чим бог послав" у вже згаданому кафе. Хмільні відвідувачі заслуховувались відбірним російським шансоном. Коли барменша не витримала "мурок з урками" і поставила диск з легкою іноземною музикою, шанувальники шансона чомусь "накинулись" на нас. Конфлікт було улагоджено тривалими переговорами. У важких роздумах про дивну пристрасть галичан до російської "блатної" пісні, ми повертались в наш "Дім геолога".

День дев'ятий (Стрий - Бережниця - Заболотівці - Лівчиці - Воля-Облазницька - Руда - Ганнівці - Йосиповичі - Дашава)

Маршрут почався з пригод. Як тільки сіли у маршрутку, інтуїція мені підказала - щось тут не так. Після опиту пасажирів і маніпуляцій з картою стало все зрозуміло. Виявляється, населених пунктів з назвою Бережниця біля міста Стрий - два. Причому маршрутне таксі, в яке ми сіли, прямувало у село Бережниця Стрийського району, нам же потрібно було потрапити у Бережницю Жидачівського району. У "правильній" маршрутці, в яку ми пересіли, ще раз підтвердилась істина, що Світ тісний. Саша зустрів університетську одногрупницю, з якою разом вчився в Києві.

І знову безкрайні поля і простори. Величезна кількість різноманітних квіток, кожну з яких Саша намагається сфотографувати. Людмила Юріївна тут же, як справжній ботанік, їх класифікує. Місцеве населення нарешті проявило до нас і нашого зовнішнього вигляду увагу. В поряд проїжджаючому возі зав'язалася суперечка про те, хто ж ми такі. Один дядько припустив, що ми туристи. Інший не погодився: "То якісь волоцюги". Волоцюгами нас ще ніхто за всі експедиції не називав (зазвичай ми були простими геологами)! Пройшовши декілька схожих населених пунктів (з однаковими садибами і знову-таки російськими мелодіями), ми потрапили у казкові місця. В лісі на сторічних дубах тільки-тільки почало розпускатися листя, а на "дворі" було вже 8 червня. За лісовим масивом хтось "зачаклував" одноколійну залізницю, яка, мабуть, існувала тільки на наших картах (на місцевості від неї залишився тільки насип). Далі ми потрапили на "дикий" хутір без доріг і, можливо, без електрики. Особливо вразило те, що до хат не були підведені під'їзні шляхи, були лише пішохідні стежки. Скоріше за все, у місцевих жителів ніколи не було особистого автотранспорту. Хоча пересувна пасіка на шасі старенького "газика" у одного господаря все-таки була.

І знову ми бадьоро крокуємо по дорозі. І знову ми проходимо повз населені пункти, що практично злились між собою. У селі Йосиповичі виникло питання, як "пробитись" до залізниці в район села Ходовичі. Стриганецький ліс і величезна кількість дренажних каналів перегородили нам шлях. Єдина нова дорога через ліс привела нас у тупик. Запахло газом і, природно, що ми вийшли до компресорної станції. І знову повторюємо неодноразово вже зроблену помилку - намагаємось йти через ліс по бездоріжжю (опис лісових масивів Львівської області див. вище). Якимось дивом нам вдалося вийти до "рекреаційної зони" (альтанки, столики, лавки і т.д.). Незрозуміло, хто в такій глушині міг відпочивати? Із хмари комарів, яка не на жарт вирішила випити всю нашу кров "підказали" - тут могли "відпочивати" тільки справжні екстремали. Вибравшись з лісу, ми підійшли до смт. Дашава. Даний населений пункт ось вже майже сто років відомий своїми газовими свердловинами. Цікаво, що багаті родовища природного газу виявила відома в наші дні фірма "Сіменс". Як не дивно, шукали німці калійну сіль... Коли ми повернулись до готелю, Людмила Юріївна підрахувала по карті, що того дня ми пройшли більше 33 км!

День десятий (Стрий - Ходовичі - Загірне - Олексичі - Стрий)

У останній маршрут нашої експедиції по території Львівської області ми вийшли вже маючи "на руках" квитки на київський потяг. На "трубу" нам довелося добиратись місцевою електричкою. Зійшли ми на платформі Ходовичі. Окрім "нашого" газопроводу, через околиці села проходить також всім відомий гігант - нафтопровід "Дружба". Не виявивши кращої дороги, ми близько кілометра пройшли по вузькоколійці, яка вела до ще одного крупного об'єкту радянської промисловості, - Дашавському сажовому заводу. Не знаю як зараз, а раніше на підприємстві успішно виробляли напівфабрикати для виготовлення автомобільних камер і покришок.

Переправившись через р. Жижава, ми опинились в с. Загірне. Дійсно, з місцевих гір при гарній видимості можна оглянути місцевість на десятки кілометрів (мало не до Львова). На полі, де у нас була остання "точка" (ґрунтовий розріз) ми злякали зайця - останнього представника місцевої фауни, якого ми побачили. Експедиційна частина нашого відрядження була закінчена. На залишок грошей, що залишились від відрядження ми посиділи все в тому ж закладі - "Берегиня". Цього разу без "конфліктів".

Швидкий поїзд везе нас додому. За вікном все ті ж рівнинні ландшафти з меліорованими заплавами річок (цього разу вже добре вивчені за десять днів). Злегка втомлені від тих кілометрів, що ми пройшли (всього біля 130 км.), але з великим багажем вражень і зарядом позитивної енергії, отриманої від нескінченних дощів, швидких річок і сильних вітрів Прикарпаття, ми повертаємось до столиці (як співав В. Висоцький: "...просто некуда деться").