| | | | | | | | | | | | | | | | | Розмаїття
Шацьких озер | | | | Сімейка
лебедів | | | | Рибалки | | | | В
пісках | | | | | | | | | | | | | | Колекція поліських
храмів | | | | ДОТ часів Другої
Світової війни | Удвох у краї озер. Диких і не дуже
Скільки вже походів, більших і маленьких, з велосипедами й без, вечорів
біля багаття, а все-таки не перестаю дивуватися й знаходити щось нове
в цьому дивному краї. Ця стаття - на продовження розповіді "Поліський
велопробіг", що розміщений на сторінках онлайн-журналу "Україна
Інкогніта" і його більш простої, lite-версії "У глибині житомирського
Полісся. Спогади" на сайті "Погляд на Світ". Тільки тепер
ми вдвох, і не в Житомирському Поліссі, а на Волині, де й живуть ці унікальні
озера й піски.
Як давно хотілося побачити ці місця, скільки перегорнуто карт і прокладено
уявних маршрутів із можливістю поглянути на як можна більшу кількість
озер. З яким нетерпінням ми чекали ковельського потягу на пероні. Трохи
бентежила лише присутність баулів із продуктами, спальниками, наметом
і всім іншим необхідним, включаючи велосипеди, особливо, коли потяг уже
наближався й гудів, і ми були готові вчепитися в лямки рюкзаків і штурмувати
залізного коня. Але все пройшло спокійно, ми відтягнули речі в кінець
вагона, у передостаннє купе плацкарта на бічні місця. Велосипеди в чохлах
(в Андрія це поліетилен, обмотаний навколо вела небаченим чином, у мене
- старий брезент, який однаково повністю не покрив те що потрібно було
й кермо витикалося назовні, його довелося закривати все тим же целофаном)
закинули на треті полки сусіднього купе, у якому їхали дівчата. Вони
щось сопіли й були м'яко кажучи проти, але все вирішилося, ми заспокоїли
сусідів, що велосипеди гарні й добрі, на голову вночі нікому не падають.
Намагалися зав'язати розмову, але дівчата були не в гуморі, поглядали
нагору, коли потяг смикався. У підсумку вечір закінчився театрально-трагічним
побажанням Андрія, адресованого нашим попутницям - "На добраніч...".
За таку натхненну декламацію всім звичного побажання, Андрюху взяли б
у будь-який театр без іспитів.
Ранком, випустивши всіх з вагону, вивантажилися на землю Ковеля. Місто
справило приємне враження своєю доглянутістю й чистотою, не зважаючи,
звичайно, на привокзальну площу, що розташована поруч із ринком, хоча
й тут теж все культурно. Старий паровоз, церква. Прямуючи на виїзд,
це враження зміцнилося якимось простором, безліччю бань навколо й старої
дерев'яної церкви. Особливо порадував парк, де стояв пам'ятник, очевидно
радянським воїнам - все ну дуже чисто, красиво, можна навіть сказати
затишно.
Незабаром ми опинилися на околиці Ковеля, проїхали міст через Тур'ю
й вискочили на "варшавку". Траса ця (Київ-Варшава-Берлін)
у радянські часи була бетонною, і призначалася винятково військовим:
щоб тут могла пройти мотострілкова й інша бойова техніка, а по узбіччях
- танки. Використовувалася вона в прикордонних районах неефективно:
лише кілька разів на рік тут проїжджали машинами офіційні делегації.
І такого інтенсивного вантажопотоку як тепер, звичайно, тут не було
і близько. Тому місцевий люд просушував на бетонці сіно, льон і т.п.
Згодом поверх бетонки поклали асфальт. Але, мабуть, неправильно, оскільки
нині в багатьох місцях утворилася колійність - щось на зразок лижні.
В останні роки їздити по "варшавці" стало не лише "весело",
але й небезпечно. Тому торік вирішили її модернізувати. А ми прокотилися
по ній роком раніше...
Їхати було зовсім непросто, як по натягнутій струні. Дорога дуже
вузька, часто доводилося з'їжджати на узбіччя (де теж не краса, а
щебінь і каміння) тікаючи від божевільних водіїв, що вільно вискакують
на зустрічну при обгоні фур. Два чоловіки на велосипедах для сотні
кінських сил під капотом хіба перешкода? А ще, дорога плавилася від
сонця. І вкривалася пилом. Смажило щосили. Ми зупинялися й залазили
в тінь самотніх дерев на трасі, знімали кросівки й лягали на прохолодну
траву.
Скоро "варшавка" почала набридати, загальним голосуванням
було ухвалене рішення звертати з неї. Не доїжджаючи кілометра три
до повороту на Любомль, звернули праворуч, вирішивши зрізати кут.
І відразу потрапили в пісок. Андрій своїми широкими покришками ще
зміг погребти вперед, я ж на "Туристі" ХВЗ вузькими колісьми
загруз по вуха. Потім сиділи на огорожі городу, на окраїні Любомля,
й уявляли, що ж буде далі. У місті все спокійно, мало народу й машин,
коні тут самі не ходять - їх возять у кузові вантажівки, піклуючись,
видно, про братів наших менших (більших). Ми поколесили по вулицях
у пошуках тутешніх костьолів, які я фотографував для нашого костьолу
Босих Кармелітів і покинули це тихе зелене містечко. Була крихка
надія дотягти сьогодні до Шацьких озер, але ми ж не тяглові коні,
яких тут на таксі возять, нам самим крутити треба.
Перша ночівля, перше озеро - Велике Згоранське, на березі якого
є селище Згорани, а ще пляж з безліччю автотуристів і майже повною
відсутністю дров. Згідно з картою інший його беріг набагато привабливіший,
але насправді - весь в очеретах і з декількома мигтючими в наступаючих
сутінках багаттями, та й часу шукати там місце майже не залишалося.
Ми впали біля самого берега на, схоже, єдиному вільному п'ятачку,
розкидали речі, поставили намет і взялися готувати вермішель -
дуже вдалий винахід людства на випадок от таких важких денних переходів
і відсутності часу на більше. За дровами довелося лазити в сусідні
нетрі й очерети. Незважаючи на какофонію із усіх найближчих магнітол,
приймачів і просто туристів-співаків, вечірня вода миттєво зняла
всю напругу й утому, що нагромадилися за такий спекотний день на
трасі. А ще гарне озеро й захід сонця, що просто потрясає.
Теплий ранок розбудив шумом коліс машин, що проїжджали по дорозі.
Дорога на Шацькі метрах в 50-ти. Тут гарний пляж і піщане дно,
але ми вирішили довго не затримуватися й переїхали на інший берег
- з лісом і очеретами. Отут уже так просто не скупаєшся, пологе
дно, неглибоко, а де глибше - стіна очеретів з вузькими проходами
на відкрите плесо. Вирішили перевірити, як у цьому озері з рибою.
Поки Андрій збирав вудку, я бігав по заростях, вибираючи зручний
ціпок, тому що все для риболовлі я мав, а вудку свою я забув вдома.
Ми заходили у воду по пояс, до очеретів, де клювали дрібні окуньці
й плотва. Їхні зграйки було видно біля дна, вони переміщалися
разом з нами туди-сюди, іноді ховаючись у водоростях. Коли спортивний
інтерес зник, ми пообідали й рушили далі.
А далі пішли пагорби й наші улюблені спуски-підйоми. З частими
зупинками, ми дотягли до Шацька. Там нас зустріли два озера -
праворуч Чорне, ліворуч Люцимер. Уже тут явно відчувалася присутність
у національному парку озер. Не за табличками, а за якоюсь особливою
атмосферою відкритого неба над озерами. Ще не бачачи безлічі
цих дзеркал, у яких відбивалося небо, відчувалася їхня присутність.
Шацьк - і перше враження, що потрапили в курортне містечко.
Вулички невеликі, з великою кількістю крамничок і забігайлівок.
Люди в купальниках і всі з посмішками. Ще більше це враження
підсилилося, коли добралися до берега Світязю. Абсолютно схоже
почуття присутності на морському березі. Єдина відмінність у
слабкій видимості іншого берега на обрії. Навколо дівчата в
купальниках, будиночки для відпочинку, пісок, сонце й все таке.
Однак ми шукали щось інше. І в цих пошуках вирішили забратися
на інший берег озера, по карті - лісовий, з кемпінгом. Дорога
повела через якийсь пансіонат, де ми остудилися пивом, і вивела
на простір, де тільки озеро й небо, де єдина піщана дорога на
той берег. Грузнучи в піску, ми абияк тяглися, гребучи під колеса
пісок. А, зупинившись, перейнялися глибокою повагою до майстерності
місцевого населення маневрувати по таких дорогах. Повз нас,
спокійно й на швидкості пронеслася тендітна дівчина на хтойогозна
якого року випуску "Україні". Приголомшені такою легкістю
пересування, сфотографували цю подія на пам'ять. Може модернізація
велосипеда крильми або присутність легкості? Залишилося загадкою,
тому що дівчина моментально зникала в барханах шляху.
Прокладаючи дві лижні через пісок і кукурудзяні поля, ми все-таки
дісталися до місця ночівлі. Його, правда й тут довелось шукати
не по тому, як сподобалося, а де можна впасти. Кемпінг горланив
музикою, як і на минулій ночівлі. Ми проїжджали його й виглядали
більш спокійне місце. У самому кінці прийнятних місць ріс сосновий
бір, де вже сиділи біля багаття піонери. Вони були не проти
сусідства, але показували на будиночок, лісника - у нього запитуйте.
Дочекавшись лісника, я спробував розповісти, що ми культурні
й сміття не буде. Можна всього лише на ніч отут зупинитися?
Він сказав, що можна, але прийде й оштрафує. Сума штрафу не
влаштувала, умовляння не допомагали - говорить, стаєте на
здоров'я, але оштрафую. Або за 5 гривень туди - за огорожу,
у кемпінг, де всі культурні люди. Це ж національний парк,
а не що-небудь тут.
Сперечатися не мали сил й відправилися туди, де повернутися,
не зачепивши сусіда практично неможливо. Далі розповідати
нецікаво про гуркіт посудом і де до трьох ранку натхненні
вигуки "Ну, давай вип'ємо!" не змовкали. Ліс навколо
розчароував не стільки відсутністю дров, скільки присутністю
смітника із усього, що тільки можна уявити. Урочище це називається
"Татарські гори". Ніякі вони не татарські, а наші,
національні й з повним набором всіх атрибутів справжнього
відпочинку.
Напевно, єдине приємне враження залишив Світязь уже вранці,
коли зі світанком, минувши мито за нічліг, ми зібралися
й полізли купатися. І правда, ноги видно, коли стоїш по
горло у воді. Загалом, гарне місце відпочинку, відмінна
альтернатива морському берегу. І дно скрізь піщане. Відчувалося
навіть щось відмінне, але ледь уловиме, від звичайного курорту.
По досить непоганій дорозі далі виїхали на Пульмо, а звідти,
стежкою крізь очерети, виїхали на озеро Пулемецьке. Теж
величезне. Але, на диво - взагалі нікого, якщо не рахувати
човен посередині плеса з рибалкою, ще кількох у чоботах,
що сховалися в очеретах. "Ганяють звичайно, але нічого
страшного" - люди тут живуть безліч років на озерах,
які їх годують.
Уздовж берега на піщані обмілини прилітають на збори якісь
качки й чайки, сидять і щось там вирішують. Неможливо
проїхати й повз мисливську вежу. Неможливо на неї не забратися.
Ми думали побачити звідси озера Климівське й Чорне, але
вони вдало ховалися в заростях кущів і дерев. Дістатися
можна, але якщо є час. Хоч ми й не поспішаємо, але нетрі
є нетрі.
Перетинаючи ліс, наштовхнулись на ДОТ часів війни. В
таких місцях відчувається якесь особливе почуття поваги,
до тих, хто багато років тому, був тут, але не мав можливості
вийти просто на повітря. Уявити неможливо.
От і Острів'є - село з озером Островське. Це село, напевно,
найбільше вразило своїм древнім видом - кам'яні хрести
у дворі церкви та поряд з дерев'яними почорнілими від
часу будиночками-зрубами. Мабуть, дуже древнє село.
Взагалі тут, як і, напевно, скрізь, дуже оригінальні
назви місцевостей, озер, урочищ. Наприклад, наступне
на шляху село - Піща, напевно, тому тут є митний контроль
- зовсім поруч Білорусь.
Або Ольбля з однойменним озером.
Проїхавши Піщу, ми зупинилися відпочити біля траси
в тім місці, де до Білорусі - один кілометр. Знімали
спеку пивом, закупленим у селі з підходящою назвою
Піща. На ніч зупинилися на озері Пісочне, знову перебравшись
на інший, лісовий пщаний берег. Місце й справді дуже
піщане й приємне, тихий вечір після вітряного Світязю.
Купалися до темряви, фотографували захід сонця і
просто валялися. Навіть вдалося наловити карасів,
вері соррі єгері, це лише для їжі. Юшка булькала
в казанку, сонце закочувалося за протилежний берег,
спалося усе спокійніше.
Ранком ми злопали юшку, що залишилася, і почали
збиратися, тому що сьогодні вже треба було буритися
в нетрі, культурна програма в національному парку
закінчується, починається ще більш культурна в болотах
і озерах півночі Волинського Полісся. Культура ця
обумовлена тим, що наступні місця чистіші в будь-якому
сенсі - від відсутності продуктів відпочинку наших
туристів до чистоти якоїсь значно тоншої, ніж відкритого
неба, прозорості озер і повітря.
Небо раптом почало затягувати й поповзли хмари,
а коли ми добралися до Мельників, почав мрячити
дощик. Він полякав і понісся далі на Світязь, давши
нам ще можливість відвідати озеро Перемут. Незрозуміло,
чому його так назвали, але вода там дійсно біляста,
можливо від піщано-глинистого дна, перемученого
вітром. Але дуже тепла, що вплинуло на наше бажання
викупатися, незважаючи на хмуре небо після дощу.
Ще тут є кутора, видра, горностай і борсук, точніше
їхні портрети на табличці, а ще затишний такий
притулок у вигляді альтанки, столиків зі стільцями,
випиляних з колод, а навколо стоять твори мистецтва
різблярів - лісовики, бородаті й окаті. Тут ми
й пообідали запеченими на багатті шпикачками й
салом. Рушили далі.
Проїхавши Шацьк, перетнули межу парку й відразу
почали перекочуватися по улюбленому кругляку,
поряд з піском - найбільшими принадностями поліських
доріг. Кругляк не відпускав до Любохинів, супроводжувався
ще й духотою після дощу. Біля покажчика села Прип'ять
обов'язково сфотографувалися. Однойменна ріка
починає нести свої води далеко із заходу, протікає
за пару кілометрів від цього села й за сотні кілометрів
на схід зустрічається з таким же містом, більшим
по площі, але тепер набагато менш заселеним, ніж
от це невелике волинське село.
Там, де місто Прип'ять - техноген і енергія,
що знайшла вихід у зовсім неприємному напрямку.
Тут же, часто на в'їздах у села й перехрестях
доріг стоять високі хрести, обнесені тинами і
обвішані різнобарвними стрічками, про призначення
яких залишалося лише гадати. Традиція, що встоялася
століттями, про яку ми не знали.
Кругляк нас зовсім потряс у фізичному й моральному
сенсі, ще й з неба так і збиралося заюшити,
а озеро Піскове в такому настрої здалося дуже
навіть привабливим і ми покотили на ночівлю
на лісовий його берег, що далі від дороги. Тут
з'явилося сонце, і ми встигли дістатися до зручного
місця на березі, зі столиком, цеглинами-стільцями,
свічкою в банціц й розстеленою соломою під намет.
До дощу оглянули берег навколо, набрели на дерев'яні
будинки, видно вже не житлові, але залишилися
на соломі в наметі, дуже вже вона була м'яка.
Встигли навіть полазити під очеретами з вудкою
й покидати закидушку, натягавши трохи окунів
і плотви. Дощ лив до самого вечора, але сумувати
не було причин - адже на столі в нас свічка,
що забезпечило особливий затишок, коли навколо
стіни з дощу. Поруч багаття. Під його шипіння
й стукіт дощу ми засинали в цей вечір.
Ранкове сонце розігріло намет, висушило нас
і все, що вивалили ранком під його промені
з-під клейонки. На подяку їй, я поліз прати
її в озеро, чисте й дійсно піщане.
Озера вражали все більше. З Піскового теж
не хотілося їхати. Було бажання залишитися
хоч на день. Захотілося якось приїхати сюди
спеціально й стирчати тиждень, не поспішати,
не мотати кілометри. Це озеро - Лука, після
сіл Кримне й Дубечно. У Кримному ми обов'язково
запаслися свічками, хлібом і продуктами. Особливо
радувала наявність свічок, які незбагненним
чином прикрашали вечірні трапези, при заході
сонця і доповнювали трохи іншим теплом багаття,
також необхідне своєю присутністю в будь-який
вечір - і коли дощі, і коли лежиш під небом,
повним зірок.
Як завжди ми з Андрюхою постаралися забратися
на самий далекий берег, але він виявився
густонаселеним туристами на автомобілях.
Стоянка й точно дуже зручна. Номера однієї
машини здалися мені знайомими, я запитав,
не чи земляки. Але мужики сказали, що місцеві,
один люб'язно провів на місце риболовлі -
отут риба є, завжди отут ловить. Природно,
я знайшов новий ціпок-вудку, намотав на неї
ліску й ми полізли по груди у воду в проріз
в очеретах. Риба є, за пару годин ми натягали
линів, більшість із яких вдало втекло з коша,
але одного замаринували в приправах по-святковому,
адже сьогодні мій День народження. Свято
продовжилося у вигляді святкової печені,
іншої похідної смакоти, природно свічки,
багаття й незвичайно незвичайного неба, червоно-зелено-синього
із усілякими відтінками, що переходить у
темряву, у мільйони дрібних світильників-зірок
і місяця. Тут же й пили ми святкову бехеровку.
Сьогодні ночуємо під особливо великим небом,
нічим не закритим, далеким, але при бажанні
з можливістю дотягтися до нього рукою, ну
хоча б уві сні.
Ранок ще більше вразив світанком, який побачити
таким щастить зовсім нечасто. У підсумку
вийшла найбільша за весь похід серія фотографій.
Ще нас відвідали лебідь-тато з лебедями-малятами.
Ми їм кидали хліб, вони підпливали прямо
до берега й уплітали, хлюпаючи водою із
дзьобів, поки дорослий лебідь вирішив пошипіти
на нас, захищаючи спокійний сніданок своїх
пташенят. Для нього це було дуже серйозно,
він, напевно, думав про людей як Вінні-Пух:
"Від цих бджіл можна всього очікувати...".
Їхати зовсім перехотілося. Відпочинок на
цих озерах неповторний, обіцяє купу вражень
і просто тишу.
Ми зібралися й понеслися далі, через Лютку,
Фарбу, на Заболоття, щоб побачити величезне
озеро Турське. Воно промайнуло в прогалині
дерев і не підпускало до берега очеретами
й каналами, яких тут достатньо. А далі
Здомишель, Шменьки, знову канали, Горники
й скупчення озер за ними. На одному з них,
Мшаному, під горою Підозерною, ми й зупинилися
на ніч. Тим більше що небо знову починало
супитися. Закапало зверху. Тут виявилося
все, що можна, від сміття до цегли, але
тільки не дрова. Але й дрова ми притягли,
з лісу, що вже встиг промокнути під дощем
настільки, наскільки й ми самі. Назву озера
вдалося зрозуміти тільки ближче до полудня,
коли, перечекавши дощ, який всю ніч тарабанив
по намету, я заплив із закидушкою в його
безодні. Саме так, все дно було покрито
густим шаром мохів, на який ставати, було
якось, не дуже приємно, хоча й дуже м'яко.
Тут стався випадок, який ледь не перевернув
усі закони фізики. Закидушка була без
гумки. Цю гумку, що на додачу із хробаками
ми виміняли на чай в одному із сіл, прив'язали
до волосіні з гачками. Залишалося знайти
вантаж. Ну й навіщо потрібна цегла, справедливо
думали ми, прив'язуючи як вантаж літрову
пляшку з-під пива, наповнену водою. Це
ж кілограм, а звичайно для вантажу досить
200 грам свинцю - кіло триматися на дні
точно буде. Як же ми реготали після мого
запливу із цим вантажем подалі від берега.
Вода у воді нічого не важить, кіло води
в самій воді відмовлялося тонути, як я
його не топив, і грузило плавало на поверхні
озера. Загалом, не вийшло відкрити новий
закон всесвітнього тяжіння до дна всіх
предметів у воді, наповнених цією ж водою
й довелося шукати цеглину.
Подібні події й інші приколи наших подорожей,
аж до звичайних, на перший погляд фраз,
накопичуються з кожним разом усе більше,
наростають, як сніжна грудка для сніговиків,
присутніх у кожному дворі взимку. І із
цих грудок ми тепер сміємося. А вони
усе більші. Або от один раз, постійно
дивлячись на карту, я сказав, що потрібно
їхати на південь і ще показав куди. Андрюха
вчасно глянув на свій компас, що по моєму
напрямку показував чомусь на північ.
Звичайне застереження - я мав на увазі
північ, але просто сказав "на південь".
Зате з тих пір у кожного з нас свої сторони
світу, і коли Андрій запитує "Куди
тепер?", я кажу "На північ",
він уточнює "Значить їдемо на твій
південь, чи на мою північ. Це те саме".
А фраза "Настав час заспокоїтися"
тепер зрозуміла тільки нам, у неї є теж
своя історія.
Із приводу чаю, якого в 50-грамових
пачках ми набрали із собою, можна сказати
окремо. Андрій напередодні походу десь
вичитав у звітах подорожей у Полісся,
що на чай тут можна виміняти все, що
завгодно. На випадок, якщо нац. валюта
закінчиться. Нам тут це вдалося лише
один раз, у випадку обміну цього стратегічного
товару на гумку для закидушки й хробаків
для риболовлі. Іншим разом, при повній
відсутності картоплі, як не менш важливого
стратегічного вмісту рюкзаків, ми спробували
це виправити обміном тих же пачок сподіваючись
на пару кіло національного овочу. Хлопець
сказав, що ще не сезон, але все-таки
пішов з лопатою в город і накопав цебро
молодої картоплі, за яке відмовився
брати з нас взагалі що-небудь, включаючи
такий важливий продукт, як пачки чаю,
уже неабияк зім'яті в рюкзаках. Про
незвичайну простоту й доброту людей,
що живуть у цих поліських лісах, можна
багато чого згадати. Величезне їм спасибі.
А чай хитався всю дорогу додому, де
я його й допивав.
Зібрали рюкзаки й виїхали наступного
дня вже після обіду. Усього кілька
кілометрів відокремили нас від дощу
до сонячного заходу. По дорозі уздовж
озера - суцільний пісок, якийсь місцевий
скульптор навіть виліпив з нього на
березі піщану панянку, зовсім без купальника.
Причому, скоріше, за своєю бурхливою
уявою, ніж з натури, судячи з форм.
Хоча, цілком схоже.
Тепер ночуємо зовсім не на Мшаному
озері, тепер на Чистому. Винятково
чисте. У цьому я переконався, не стільки
плаваючи ввечері й зранку, стільки,
коли до самої темряви намагався піймати
вугра - символічну рибу цих місць.
Андрюха все жартував і фоткал мене
в сутінках, схиленого як мислитель
Родена, над закидачкою, коли я намагався
вловити найменший рух повислого на
лісці шматка дерева, тому що прищіпку
я теж забув дома. Але вугор не йшов,
знущаючись, сидів він десь у вирі.
Надія висихала, як захід, з'являлося
бажання знову сюди приїхати спеціально
за вугром. Але це не головне, головне
- ті моменти, які ми пам'ятаємо.
Одну половину наступного дня ми провели,
катаючись уздовж каналу Турського
до озера Горіхового, котре теж велике,
як і велике Турськое виявилося недоступнео
через очерети й відсутність часу
полазити берегами. Друга половина
пройшла в пошуках на кілометрівці,
у нетрях лісів виходу до розливу
Прип'яті, озеру Стрибуж. Як звичайно,
кілометрівка показувала лісову дорогу
що виводила прямо до місця, і як
завжди знайшли ми свої нетрі, і довелося
бродити по цій же карті в пошуках
виходу. Уже надвечір, продираючись
майже напролом за компасом крізь
зарості кропиви й реп'яхів, ми побачили
Прип'ять. Так і залишилося загадкою,
чи були ми на озері Стрибуж? Я навіть
намагався залізти на дерево й побачити
його поверх очеретів, але їх було
занадто багато й розливу не видно.
Зате подарунком виявилася альтанка
на березі. Зі свіжих дощок і майже
не пописана визнаннями в любові
й традиційних "Тут був я".
Вийшов дуже щиросердечний вечір
за столом під дахом, що захистив
від дрібного дощу. І, звичайно ж,
зі свічкою посеред страв. А на ранок
виявилося, що подарунком у вигляді
альтанки ми скористалися не повністю,
тому що заюшило з неба так сильно,
що довелося вичерпувати воду з намету
кружками. Ми стали схожі на картинки
з підручника "Філософія в особах".
Однак, через це час зборів у дорогу
значно скоротилося. А настрій покращився,
ночували ж на такій могутній ріці.
Потім їхали уздовж ріки Турья,
жаль, але зовсім близько підійти
до неї часу не залишалося. І вже
під самі сутінки, минувши Камінь-Каширський
ми приїхали до озера Святе. Озеро
дуже гарне, з усіх боків ліс, що
разом із західним небом відбивався
на плесі й у тиші безвітряного
озера.
Правда, отут купа місць відпочинку
на одному березі, битого скла
й купи сміття, але озеро справді
гарне. І напевно глибоке, тому
що дно різко йшло вглиб. А ще
отут жили чудо-риби. Маленькі
сомики із двохсантиметровими шипами
з боків, які божевільно клювали
й боляче кололи Андрюху в пальці.
Це остання в цьому поході ночівля,
дуже радувала ясна погода й
зоряне небо. 
|
