Україна Інкогнiта

[malenkov]

Вгору-вниз, вгору-вниз (або навпаки). Аж дух перехоплює. Це зовсім не те, про що можна подумати, маючи дещо збочену фантазію. Це дороги на Богуславщині. Балки, яри, схили і пагорби. А за пагорбами річка Рось, яка все це створила.
Ось авто видирається на пагорб. А за ним...
-Ух! Ніх... собі!
І що відчувають гірськолижники на слаломі-гіганті. Ну точно люди з башкою не в ладах.

Перша зупинка – село Вільховець, що відразу за легендарними Семигорами (“Кайдашеву сім’ю” пам’ятаєте). Тут, поміж високими пагорбами збереглася Успенська церква. Це пам’ятка архітектури національного значення. Збудували її у 1780 році. Хоча Лаврентій Похилевич вказує на Михайлівську церкву у Вільхівці, зведену у 1743 році. Де правда? Можливо “совдепи”, які ставили табличку, помилились. А може церкву перейменували?

У Вільхівці тече річечка, що починається у Семигорах. Саме на переїзді через неї старий Кайдаш кілька разів ламав вісь воза. Да, на таких горбах не лише вісь зламаєш.

І знову пагорби, знову стрімкі спуски і підйоми. Нарешті я побачив Рось. Це сталося на окружній Богуслава. Але через ремонт мосту зупинитись тут не вдалося. В кілометрі від Богуслава, знову на крутих пагорбах (як вони мене зай...и), розкинулись Розкопанці. Це село славне не лише своїми краєвидами, але і церквою Івана Богослова, яка є пам’яткою архітектури національного значення (ПАНЗ).

Від Розкопанців до Бороданів кілометрів сім. Ці два села розділяють Дибинці – велике поселення все на тих же крутих горбах. Спускаєшся донизу – аж дух перехоплює. Тільки б гальма не відмовили. У Бороданях, майже на березі Росі, стоїть невелика церковка (Воскресенська). Збудували її у 1800 році. Це також ПАНЗ. Дуже прикольна.

Над Бороданями пагорби вкриті густим лісом. Але варто піднятися на будь-який з них і погляду відкриється казковий краєвид – долина Росі. Всьо як положено: сосновий ліс, заросла очеретами заплава, кілька русел і села. Села що як на долоні розкинулись у широкій долині (Бородані, Лютарі, Чайки), що виблискують маківками церков та червоними дахами шикарних вілл.

І знову вгору-вниз. Аж подих забиває, а з грудей до горла підкочується якась грудка. Аж у вухах закладає. Особливо коли зкочуєшся у глибочезну долину села Ісайки. Хати тут ліпляться прямо під горами (та такого у справжніх горах не побачиш). Ні, кримськими серпантинами я не їздок. Теж саме відчуваєш, коли спускаєшся у Лисянку. Але ось нарешті Моринці (саме тут народився Тарас Шевченко) і, за чотири кілометри від них – Гнилець. Саме сюди я і їхав.

Село глухе і безлюдне. Вулиці, вимощені каменем, нагадують лісові просіки, а у лісах, садах та закинутих подвір’ях повно грибів. Вже перерослих рядовок і опеньок.

Куди не стань – то дивись щоб не розчавити якусь опенячу сімейку. І ніхто не збирає. Кажуть ніжки жорсткі – не то. Ось через тиждень будуть. Маленькі, з товстими ніжками як у боровичків.

У Вільхівці дерева стояли зеленими, а у Гнильці вже все жовте. А багато - геть без листя.

Гнилець – рай для фотографа. Головне – гарно побродить, і щоб з освітленням пофартило. Я брав і цифровик і плівковик. Плівка все-таки краще. Ну зовсім не те освітлення, не ті кольори. Хоча від камери багато залежить (в мене Minolta 600si – просто супер, головна проблема – обмеженість у кадрах і гарний сканер).
Якщо гарно пошукати - можна знайти ось таку стару криницю.

Або гніздо бронзовок (вони ліплять гнізда із засохлого пташиного посліду).

Або ось таке коріння (хоча такого добра всюди навалом).

Назад вертались через Таращу. Ну справді “кто дал этому тухлому болоту громкое название город” (прошу таращан не ображатись, це не я сказав, а Шевченко). З такою кількістю архітектурних пам’яток бути такою глухою провінцією. Ні тобі дороговказів, ні табличок на пам’ятках, про існування яких не відають навіть місцеві жителі.
Про костьол не знають люди, що мешкають за 150 метрів від нього. Для них це просто “музична школа”.

Ансамбль споруд присутніх місць: флігелі земського суду і казначейства, службові присутні місця, в’язниця – де це, що це (“Буратіно – це твої друззя”). П...ц!!! Музей в неділю чомусь зачинений (хоча вихідні: субота й понеділок). Я вже втретє не можу потрапити до нього. У в’язниці зараз корпус агротехнічного технікуму.

Завод “Мотор” – щось дуже старовинне і прикольне. Але що за завод був тут до революції – таємниця за сімома замками.

Пожежне депо з каланчею – пам’ятка арх. місцевого значення. Каланча дійсно ефектна.

А потім була траса Е-95 у час пік (мені не позаздриш) – гонки Формула-1. І знову похмурий, задимлений і смердючий Борщагівський Київ.