Довбуш
Автор: Роман Маленков. Ілюстрації Г.В.Якутовича
Довбуш знову назбирав загін. Ватага з новою силою розпочала боротьбу із шляхтою. Опришки блискавично спускались з гір, атакували панські маєтки і знову зникали у лісових хащах. Виступи опришків у той час набули масового характеру. У 1742 році сам коронний гетьман Йосиф Потоцький визнав, що знищити загін Довбуша дуже важко. Саме тоді він із кількатисячним загоном регулярної армії вирушив у Станіслав (сучасний Івано-Франківськ, тоді центр Прикарпаття). Та скоріше за все це була якась політична акція, тому що є малоймовірним факт виступу кількатисячного регулярного загону проти кількох десятків опришків.
Дуже часто "на п'яти" Довбушу наступали смоляки Пшелуського. Але відомим є випадок, коли Олекса впіймав у засідку смоляків. Цей маневр був достойним великих полководців. Опришки вдали що втікають, і заманили Пшелуського у міжгірну улоговину. В чагарнику на схилах із зарядженою зброєю принишкли "снайпери". Вони лише чекали знаку від ватажка, щоб відкрити вогонь по смоляках, які були в цей час прекрасними мішенями. Але наказу стріляти Довбуш так і не віддав. "Не жалійте браття, що не дав знаку стріляти. Подивився я на тих смоляків - аж то наші люде. Говорут по-нашому, гет усе… Мені чути було, бо я близько сидів. То оден каже, шо жінку лишив дома і діти малі, журити… А другий-то, кае, служба наша проклята, шо каби мож, зара би кинув. Лиш пан силов видав у жомнєрку… Та й видів я, шо то наші люде, а пішли в лєцький зліб, аби жінок своїх та дітей прогодувати. А як ми їх виб'ємо - хто тоді діти бінні прогодує? Та жаль ми серце потис й не дав-сми знаку стрілєти…" (Фраза дійсно сказана Довбушем; записана в польських судових протоколах).
Один з найвідоміших походів Олекси був на територію сучасної Тернопільщини, у Борщів. Там він наскочив на маєток полковника Костянтина Злотницького - значного польського магната, що вирізнявся особливою жорстокістю у ставленні до селян. Олекса довго катував Злотницького перед тим як вбити. Жодної копійки не взяли опришки з маєтку кривавого полковника. Історично задокументовано фразу, сказану Олексою Злотницькому 4 травня 1744 року: "…не по гроші твої я прийшов-сми суда, а по твою душу - щоби ти людей бирше не мучив. І не проси, і не трать слів дурно - все одно вмреш у лютих муках".
Панічний жах посіяв Довбуш цим нападом серед шляхти. Пани зрозуміли, що це не звичайний опришок, що від нього не відкупишся грішми, що за гріхи прийдеться платити життям. І з новою силою почалося полювання на Довбуша. Повсюдно по селах та шляхах стояли патрулі. Та марно…Зрозуміли пани, що власними силами здолати Довбуша буде вкрай важко, тому
почали шукати допомоги у місцевого населення, обіцяючи значну винагороду та звільнення від феодальних повинностей. І зрадники знайшлися. Ними стали троє багатих газд: Микола Дідушко - дуже багатий хазяїн із Довгопілля, Іван Мочернюк із Микуличина та Степан Дзвінчук із Космача. Ці троє зобов'язалися найняти загін головорізів із місцевого населення, які мали знищити Довбуша.
Довбуш довідався про змову. Тяжко стало ватажкові на душі. "Я ж за них…". Кажуть, що вирішив тоді Олекса закінчити опришкувати і виїхати у Молдавію, але спершу покарати зрадників. Спочатку було вбито Дідушка, потім Мочернюка. Дзвінчук був найменш багатим із цієї трійки. Легенда каже, що дружина Дзвінчука була коханкою Довбуша, але то байка, адже судові документи вказують на те, що Олекса був одруженим і на те, що у 1741-1745 роках його дружина знаходилась у загоні. Отже, Дзвінчук був багатим селянином із Космача, але не настільки багатим, щоб мати охорону. Тому Довбуш, коли йшов на розправу із Дзвінчуком, взяв з собою лише двох людей.

Дзвінчук раніше довідався про смерть Мочернюка і Дідушка, тому знав, що скоро його черга. Уявіть собі, який панічний страх охопив Дзвінчука, коли той почув собачий гавкіт та побачив у дворі опришків. Першим ішов сам Довбуш.
"- Відчиняй!
- Штефан на косовиці у пана, - відказувала мати Дзвінчука.
- Ой, брешеш, стара! Він тут. Я видів, єк він ід'хаті йшов.
- Змилуйтеси, люди божі! Ой людонькове - рєту-йте!..
Олекса глянув кругом, побачив заворітницю, що лежала серед двору. Взяв її і почав підважувати двері. Дерев'яний засув почав виривати скоби, і двері відхилилися.
Олекса кинув дрюк і, дуфаючи на свою силочку, натиснув могутнім плечем. В цей момент у щілинку, прямо в упор, вистрілив Дзвінчук" (з повісті Гната Ходкевича "Довбуш").
Через випадковість та дурницю закінчилося життя Ричарда "Левове Серце", Фрідріха Барбаросси, Петра Сагайдачного. Так само скінчилося життя великого опришка. Кажуть, що рана Довбуша не була смертельною, а вмер він від втрати крові. Мертвого Олексу пани довго возили по селах, щоб переконати народ у смерті героя, потім тіло виставили в Коломийській ратуші. За наказом гетьмана Потоцького тіло ватажка порубали на 12 шматків і розвішали на палях в одинадцяти селах і містах Покуття, аби люди страшилися.
Виступ Олекси Довбуша став найбільш яскравою сторінкою в історії боротьби західноукраїнських селян проти соціального і національного гноблення. Народ не забув свого заступника. Сотні легенд та міфів про Довбуша ще й сьогодні гуляють Карпатами.
"Біля села Зелена є гора Довбушєнка. Прийдіть, запитайте найменше дитя - і воно вам розкаже, як зимував тут Довбуш, мав триста кіз, бив їх та й їв з товариством, лій заливав у

бербениці й ховав у печері. І кажуть, що той лій, одяг, зброя та золото - усьо гет стоїт і донині в коморах, але то усьо заклєте. Єк Олекса вмер то ті комори позамикалисі гет, плити засунулися і так стоїт і донині. То багато йшло шукати, але то пусте"…
Територія охоплена рухом опришків Олекси Довбуша
 
Попередня сторінка