Стеблів, Виграїв, Квітки

Кам'яна велич Росі

Гетьман Богдан Хмельницький

Чумацький (Битий, Богуславський) Шлях біля урочища Горохова Діброва. Цим шляхом ішли польські війська.

Село Виграїв. Цю назву воно отримало після Корсуньської битви. У 1648 році це був хутір Горохова Діброва.

Ось тут зазнало нищівної поразки польське військо

Музей-садиба Кирила Стеценка у Квітках

Пам'ятний знак на честь знаменитої Квітчанської оборони

Рось у Стеблеві. Колись і зараз

Я.-С. Яблоновський. Родина Яблоновських майже століття володіла Стеблевом

Іван Нечуй-Левицький - видатний уродженець Стеблева

Музей-садиба Нечуя-Левицького у Стеблеві

Земська лікарня у Стеблеві

Більше мільярда років Рось вгризалася у породи Українського кристалічного щита. Вона виорала в ньому глибокі долини і звільнила собі простір для плину. Але щит не здавався. Порогами він випірнув у руслі ріки, скелями навис над її зеленястою водою. Рось не ніяковіла перед похмурою величчю скель - вона вперто продовжувала торувати собі дорогу поміж велетенським камінням. Інколи їй на допомогу приходив льодовик, який спочатку підживлював річку талою водою, а потім намагався зім'яти скелі товщею криги. Але, ніби розуміючи свою безсилість, льодовик відкочувався назад на північ і Рось самостійно продовжувала свою кропітку роботу. Та настав момент коли ріка сказала собі: "Досить. Мені вистачить". І тоді було підписано мирову угоду між нею і щитом. З тих пір Рось і каміння зажили у мирі.

Долина Росі в цій місцевості вирізнялася рідкісною, як для рівнинної України, красою. Тихі плеса та бурхливі вири, піщані відмілини та глибокі ями, пороги та перекати, а над усім цим - стрімкі схили високих пагорбів та скелі.
Радянським людям не було діла до цієї краси. Вони безжально нищили її, намагаючись заставити Рось працювати на себе. Скелі та води ріки, що пережили немало катаклізмів отримали ще один. Берегами залунали вибухи мирного динаміту, за допомогою якого добували камінь, а русло було перегороджене численними греблями. Кам'яна велич почала зникати. І майже зникла. В одних місцях вона зникла пішовши на будматеріали, в інших - під товщею води, піднятою греблями. Але зникла вона не всюди - де-не-де її ще можна побачити. Наприклад, у Стеблеві або у Корсуні-Шевченківському - населених пунктах, про які ми спробуємо розповісти вам далі.

Мінлива й неспокійна Рось завжди притягувала до себе людей. З давніх-давен жили вони на її берегах. Цьому є безліч археологічних підтверджень (чого варта одна лише Межиріцька стоянка). Ця відносно невелика річка мала величезне значення для східних слов'ян. В її басейні жили поляни - наймогутніше східнослов'янське плем'я і, ймовірно, саме вона дала назву східнослов'янській державі - Русі, а також найбільшій, з існуючих на планеті країн - Росії.
Береги Росі в різні часи рясно поливались людською кров'ю. Тут постійно вирувала війна. Ще у сиву давнину невідомі будівельники звели тут Змієві вали - унікальні оборонні укріплення. У князівську добу лівим берегом ріки проходила південна межа Київської Русі і стояли численні форпости київських князів: Володарев (сучасна Володарка), Юр'єв (сучасна Біла Церква), Богуславль (сучасний Богуслав), Боровград (сучасний Стеблів), Корсунь, Дверен (сучасний Деренковець), Товаров (біля сучасного Межиріча), Родень (у гирлі Росі). Пізніше деякі з цих фортець стали литовськими та польськими замками. В Литовсько-Польську добу саме ця місцевість першою приймала удари кочівників.
Немало кривавих чвар та сутичок бачив цей край, але найбільшими стали дві. Дві великі битви, які розділило три століття. Корсунська (1648) та Корсунь-Шевченківська (1944).

Виграїв

Село Виграїв розташоване на лівому березі Росі. Заснували його ще у ХІІ столітті. Раніше Виграїв мав назву Горохова Діброва. Але після видатної перемоги козацько-татарських військ над поляками у Корсунській битві село перейменували у Виграїв.

До села ведуть дві дороги. Обидві відходять від траси Київ-Дніпропетровськ. Дороги ці дуже відрізняються. Та що лежить північніше доволі якісна й асфальтована. Але нас більше зацікавила південна дорога - так званий Богуславський шлях. Саме цією дорогою йшли війська козаків та поляків. Мабуть, ще з тих часів ця псевдобруківка (соша) не знала ремонту. Нею зараз їздить лише сільгосптехніка. Поїхали нею й ми.

Богуславський шлях перетинає порізану глибокими ярами долину Росі. Він майже не має вирівняних ділянок - постійно доводиться або дертись на гору, або котитись донизу, у балку чи яр. Дорога дуже нервова. Усюди стирчать викорчувані бульдозерами, тракторами та комбайнами камені.

Їхали досить довго. Інколи здавалося, що ми прямуємо зовсім не туди куди треба. Відсутність орієнтирів та постійні спуски-підйоми доводили мене ледь не до паніки. Нарешті зупинились, вирішивши оглянути навколишню місцевість та хоч якось визначити своє місце розташування. І правильно зупинились, адже з-за вододілу почали проглядатись крайні хати якогось села. Ми понадіялись, що Виграєва. Підтвердив наше припущення кам'яний пам'ятний знак, який указував, що саме тут відбулася Корсунська битва. Тепер можна було передихнути й уважніше оглянути навколишню місцевість.

Навколо нас оточували високі пагорби з крутими схилами, а перед нами лежав славнозвісний Різаний Яр. Місцина дуже похмура. Навіть за сонячної погоди. У глибині яру протікає якийсь потічок. Невже отакий поганенький струмок став згубним для коронного польського війська? Мабуть. Адже саме він став причиною формування болота на дні цієї великої балки. Зараз потічок заглибили, тому болота майже немає.

Протилежний схил Різаного Яру вкритий густим лісом. У 1648 тут усюди був ліс. Місце дихає якоюсь темною енергією. Поглянувши на довге й рівне днище балки (Різаний Яр зараз є балкою), на круті схили можна уявити, як котилися цими схилами закуті в залізо польські лицарі. Як хрипіли і грузли в болоті їхні коні. Як поливав гарматним вогнем поляків схований у лісі навпроти загін Кривоноса. Можна уявити той відчай, який охопив польських керівників Потоцького та Калиновського, коли вони зрозуміли, що це пастка. Смертельна пастка.

Виходить, що недаремно ми поїхали цією дорогою (на відміну від поляків).

Село Виграїв, яке в часи Хмельниччини було маленьким хутором, зараз доволі велике й розкидане схилами. У селі мешкає 1330 чоловік. Неподалік від села, у лісі, на березі Росі розташовані численні бази відпочинку, що колись належали різноманітним підприємствам. Кому вони належать зараз - хтозна.

Виїхавши з села на асфальті, ми побачили написи "Фестиваль "Модус"" і стрілочки, що вказували напрям кудись у густий ліс. Очевидно там і відбувається такий фестиваль. Уже потім, з Інтернету, ми дізнались, що це фестиваль бардівської музики.

Квітки

У селі Квітки народився й провів молоді роки видатний український композитор Кирило Стеценко. Тут розташовано музей композитора, який входить до Корсунь-Шевченківського історико-культурного заповідника. Але відразу зазначу - музей нормально не функціонує (на відміну від стеблівського музею Нечуя-Левицького).

Село Квітки, у якому зараз мешкає 1300 жителів, було засноване у XVII столітті. Спочатку поселення було селом, потім - містечком, але з 1789 року - знову селом. У середині XІХ століття у Квітках налічувалось 2832 жителі.

Окрім видатного земляка Кирила Стеценка Квітки відомі ще й знаменитою "Квітчанською обороною", яка відбувалась у 1944 році, під час Корсунь-Шевченківської битви. Тоді 500 жителів села влились до складу 180-ї стрілецької дивізії, а ще понад 600 (переважно людей похилого віку, жінок і дітей) - узяли участь у бойових діях, що відбувались на околицях Квіток. Вони копали окопи, підносили патрони й снаряди, виносили з поля бою поранених. П'ять днів стримували квітчанці, разом із загонами Радянської Армії, атаки німецьких військ. При цьому понад 200 жителів Квіток загинуло.

Зараз на в'їзді у село стоїть оригінальна меморіальна споруда "Армія й народ - єдині".

Стеблів

"Стеблев замечателен своим местоположением. Рось течет здесь между высокими лесистыми скалами по дну, усеянному огромными камнями и порогами, по которым вода стремится у виде водопадов. В самом местечке в Рось впадают два ручья: Боровица и Хоробра. Первая бежит в таком углублении, что нависшие по обеим сторонам скалы и деревья совершенно скрывают ее от глаз." Так писав про красоти Стеблева Лаврентій Похилевич у своїх "Сказаниях..." ще в середині ХІХ століття. Старожили кажуть, що Стеблів уже не такий гарний - дуже сильно зіпсувала місцевість гребля Стеблівської ГЕС, внаслідок будівництва якої, дві третини кам'яної величі пішло під воду.

Споглядаючи те що залишилось, мені навіть важко уявити, якою була долина Росі у Стеблеві до будівництва греблі. Адже навіть залишки тієї долини виглядають так, що будь-які епітети будуть недоречні. Це треба бачити.

Скелі долини у Стеблеві часто мають власні назви, деякі з них є пам'ятками природи. Вони заворожують і... принижують. Принижують людину перед епохальною величчю природи, принижують, вказуючи на людську неповагу до природи та на людську жадібність, яка спонукає до руйнування природи заради наживи, заради ілюзорного багатства.

Стара долина залишилась на довоєнних фото та на старовинних малюнках. Побачити їх можна у музеї Івана Нечуя-Левицького, який сам був уродженцем Стеблева. Також у музеї виставлено велику кількість експонатів, що стосуються життя одного з найвидатніших українських прозаїків (на мою думку найвидатнішого). Цей музей входить до Корсунь-Шевченківського історико-культурного заповідника.

На думку істориків та археологів сучасний Стеблів мав двох попередників. Одним із них було місто Боровий (Боровград), яке стояло біля впадіння річки Боровиці у Рось. Це місто відоме лише за легендами. Достеменно його розташування невідоме. А ось на одному з великих островів Росі у 1032 році Ярослав Мудрий заснував місто-фортецю, що на думку деяких істориків (наприклад, Миколи Костомарова) називалася Торчеськ. Хоча можливо - це поселення мало іншу назву. Археологічні дослідження довели - поселення на острові, що розташований у межах сучасного Стеблева і має назву Замок, дійсно існувало. Саме тому датою заснування Стеблева вважають 1032 рік.

Лаврентій Похилевич у своїх "Сказаниях..." указує на залишки фундаментів кам'яних споруд, що стояли на острові Замок. Він припускає, що на цьому острові було місто, населене переважно греками. Але як би там не було - місто, що було попередником Стеблева зруйнували татаро-монголи. Сучасний Стеблів виник приблизно у XVІ столітті.

За легендою місто на кам'янистому острові Росі заснував козак Стебло. Саме тому воно і називається Стеблів. Хоча є думка, що назва Стеблів походить від польського "стебло място" - місце вільне від лісу.

У тому ж XVІ столітті Стеблів почали заселяти козаки. Сюди, від панського гніту втікало чимало селян, які ставали вільними козаками. Польському уряду було частково вигідне заселення Надросся вільними озброєними людьми, адже це була місцевість, що найчастіше зазнавала татарських набігів і слугувала заслоном для панських маєтків. Саме тому поселенцям дозволили на острові звести укріплений населений пункт, який згодом став сотенним козацьким містом. 1584 року польський король Стефан Баторій дав офіційний дозвіл заселити землі Корсунського староства, а з ними і Стеблів. У XVI столітті місто отримало Магдебурзьке право.

Стеблів був досить вагомим козацьким містом, яке відігравало значну роль у боротьбі з татарами. Його стратегічне положення зумовили численні криваві сутички та зростання кількості жителів містечка. Дуже часто стеблівські козаки поповнювали ряди Війська Запорізького. На Запорізькій Січі існувало навіть два стеблівських курені - Верхньостеблівський і Нижньостеблівський. Стеблівська сотня була у складі Корсунського козацького полку.

Уродженцем Стеблева був гетьман Оліфер Голуб (Стеблівець), який отримав булаву після смерті Петра Конашевича-Сагайдачного. Він приймав участь у козацькому повстанні 1625 року, очолюваному Марком Жмайлом.

Під час Визвольної війни 1648-54 років неподалік від Стеблева (усього в кількох кілометрах), на лівому березі Росі, в урочищі Горохова Діброва відбулась велика битва, що отримала назву Корсунської. А у 1664 році Стеблів зруйнували війська польського ставленика в Україні Стефана Чернецького. Після погрому Чернецький віддав жителів Стеблева у ясир своїм союзникам - татарам.

У часи Руїни Стеблів руйнували багато раз. Він постійно опинявся у епіцентрі військових сутичок. Особливо значних руйнувань зазнало це місто у 1678 році від турецьких військ. Довгий час після того Стеблів стояв пусткою і не заселявся.

Майже все XVІІ століття Стеблів належав родині Яблоновських. Довгий час ним володів Микола Яблоновський, який зрікся католицької віри й прийняв православну. Його дуже любили й поважали селяни. Можливо саме тому стеблівський маєток Яблоновського не зруйнували гайдамаки у 1768 році, коли Стеблів, як і більшість населених пунктів правобережної Наддніпрянщини, опинився у котлі Коліївщини.

Яблоновський помер у 1795 році. Стеблів перейшов до його найближчих родичів - князів Воронецьких. А у 1812 році Воронецькі передали містечко у власність родині Головінських. Головінські сприяли його промисловому розвитку, збудувавши тут цукровий та винокурний заводи, а також велику суконну фабрику (до речі, вона функціонує і зараз).

Наприкінці ХІХ століття у Стеблеві почали будівництво земської лікарні, яке завершилося у ХХ столітті. Ця лікарня стоїть і зараз, дивуючи своєю незвичною архітектурою. Дехто з місцевих жителів називає її "панською, бо ще за панів була".

Під час Великої Вітчизняної війни Стеблів опинився в центрі Корсунь-Шевченківського котла. Тут проходили дуже кровопролитні бої і недаремно саме поряд із цим селищем (зараз це смт) стоїть велике бетонне кільце з написом "Радянській армії слава". Поставили цю стелу на честь розгрому німецьких військ. Поряд з кільцем розташовано ряд гранітних плит з вирізьбленими назвами військових з'єднань, що брали участь у Корсунь-Шевченківській битві та удостоїлись найменування "Корсунських".

Відразу після завершення війни у Стеблеві розпочали будівництво греблі та гідроелектростанції. Воно проходило дуже складно. На будівництві працювало дуже багато жінок і дітей. Але, незважаючи на труднощі, у 1952 році Стеблівська ГЕС дала перший струм. Вона, разом із Корсунь-Шевченківською ГЕС, забезпечувала струмом три адміністративних райони. Але саме ці дві електростанції майже сховали під товщею води ділянку долини Росі, практично позбавивши нас можливості споглядати величну кам'яну красу.

Зараз у Стеблеві мешкає 4 тисячі жителів. Зовсім недавно тут відкрили чоловічий монастир.