Австро-угорські укріплення Напівзруйновані окопи та бліндажі на Братківському хребті залишились ще з часів Першої Світової війни. Відроги Братківського хребта з Чорної Клеви. Братківський хребет Свидовецький хребет. На дальньому плані Близниця (1880 м). Не дуже багато на Карпатських річках значних водоспадів, але невеликих вдосталь. Значна кількість порогів та водоспадів на бурхливих потоках басейну Чорної Тиси. На фото падун на потоці Апшинець, який утворився після повенів 1998 - 2001 років Чорна Тиса Дуже часто над Свидовцем ясне сонячне небо раптом вкривається важкими чорними хмарами, і горе мандрівнику, якого негода застане зненацька

Найвища точка басейну Чорної Тиси розташована на хребті Братківському, який відноситься до системи Горганських хребтів. Це гора Братківська, що має висоту 1788 метрів над рівнем моря. На цьому ж хребті розміщені гори Руська (1650) та Чорна Клева (1719).
Вершини Братківського хребта привертають увагу до себе не лише неймовірної краси краєвидами, що відкриваються з них. По хребту проходить границя між Закарпатською та Івано-Франківською областями. На гребені через кожні 100 метрів стоять кам'яні стовпи, які мають досить давню історію. На стовпах викарбовано з одного боку напис "CS", а з іншого - "PL", під написами дата - 1920. Справа в тому, що у 1920 році тут проходив кордон між Чехословаччиною та Польщею. В 1939, після приєднання Галичини до СРСР, цей кордон став розділяти Чехословаччину та Радянську Україну.
Братківський хребет разом з навколишніми територіями часто змінював володарів: він входив до складу Київської Русі, Литви, Речі Посполитої, Польщі, Австро-Угорщини, Чехословаччини, Німеччини, СРСР. Окрім прикордонних стовпчиків на Братківському є й інші свідчення бурхливого ходу історії цієї місцевості - розкидані уздовж хребта залишки бліндажів та окопів, що пережили не одну війну.
В лісах, що густо вкривають річкові тераси, часто можна чути гудіння бензопил та ревіння двигунів лісовозів. Як це не прикро, але ресурси Карпатських лісів тануть з усе більшою швидкістю.
Вирубка лісу у верхів'ях Чорної Тиси має дуже давню історію, але найбільших масштабів вона сягнула в минулому столітті.
На початку XX століття на Чорній Тисі поряд з гирлом Апшинця було створено водосховище для сплаву лісу - кляузур. В цій водоймі збирали ліс, який звозився з навколишніх схилів, потім відкривали греблю, і дерево, підхоплене велетенським водним потоком, зносилось вниз у долину. Зараз ліс річками не сплавляють, і водосховище зруйновано, але деревину везуть униз лісовозами і у значно більших кількостях.
Мандруючи вибоїстими шляхами униз за течією Чорної Тиси можна побачити не тільки місцевих жителів із по-діловому зосередженими обличчями, їх підводи та лісовози; почути не лише своєрідний та досить виразний карпатський діалект й шалене гудіння бензопил. Трапляються групи людей з рюкзаками, альпенштоками та картами. Заговоривши з ними, у відповідь можна почути чисту українську, російську, польську, угорську, словацьку та інші мови. За день зовсім неважко зустріти кілька груп, рідні мови учасників яких жодного разу не будуть повторюватись. Причому не сподівайтесь завжди від закордонних туристів чути, що вони тут вперше. Досить багато хто з цих людей приїздить сюди чи не кожен рік, привозячи з собою все нових та нових друзів й просто знайомих. Особливо це стосується угорців, які з року в рік, улітку, мандрують до витоків Чорної Тиси.
При підйомі трохи вище за течією річки стає все тихіше й тихіше. Тут вже зустрічаються лише поодинокі "аборигени" та більш розосереджені групи туристів. І поводять всі вони себе значно спокійніше та обережніше, ніби прислухаються до природи, яка їх оточує, намагаються зрозуміти її та адаптуватися до неї. Одним це вдається, інші не витримують психологічного тиску гір (таких значно менше).
Високо в горах, під полонинами, притулились колиби чабанів. Ці похмурі дерев'яні споруди притягують туристів своїм екзотичним виглядом: темними пустотами незасклених вікон, перекошеними дверима та ставнями, дощатими дахами, що поросли мохами та лишайниками.
На полонинах протікає життя, що не змінилось за сотні років. Чабани вперто не приймають у своє буття досягнення цивілізації. Їхній побут залишається традиційним: щоранку вони вигонять отару на полонину, щовечора розкладають прямо на земляній підлозі колиби ватру (вогнище), вечеряють та лягають спати, щоб наступного дня розпочати усе спочатку. Також в їхні обов'язки входить доїння худоби та варіння сиру (бринзи), періодичний збір ягід та грибів, лаштунок будівель та возів, якими на полонину піднімають продукти (переважно хліб та спиртне) та спускають у долину молоко, сир, м'ясо, гриби та ягоди.
Від гуцульських колиб віє історією та легендами. Якщо піднятись до них у дощову похмуру погоду, коли полонину застилає туманом; почути дзвіночки, прив'язані на шиях худоби, та сумну мелодію сопілки захмелілого чабана, то мимоволі можна втратити відчуття реальності та перенестись у фільм Сергія Параджанова "Тіні забутих предків," можна відчути себе маленьким та нікчемним перед величчю гір, які в деякі моменти вистромлюють з густого туману понад полониною свої безлісі вершини та манять до себе.
Ці незвичні місця ніби створені для тих, кому остогидів нав'язливий комфорт квартир, шум та задушливий міський смог, кому мозолять очі нескінченні потоки людей, які завжди метушаться та кудись поспішають, кому набридли рівнинні краєвиди або одноманітний хід курортного життя. Місця ці для тих, хто мріє відпочити від цивілізації, поспілкуватись з природою віч-на-віч, хто хоче поринути у вікові традиції, що тісно вплетені в життя місцевого населення, а не штучно подані для довірливих туристів. Місця ці для тих, хто марить здоланням гірських вершин та перебуванням під впливом вражаючих уяву краєвидів.