Історія друга: про те, як я підкорювала Чорний Черемош, а Він мене.

Коли почав сходити сніг з тротуарів і боязко пробиватися трава на клумбах, в повітрі завітала думка про подорож до привітної по весні річки Чорний Черемош, що бере свій початок біля річки Перкалаба і через 87 км впадає в Черемош. Не дозволивши думці відлетіти за вітром, вхопилася за ідею "не нудно відзначити" травневі свята, проходячи найскладнішу (III категорія) річку України.
У знайомій тур-фірмі "4 сторони" оперативно забронювала місце в автобусі "Київ-Красник" і стала готувати матеріальну базу до весняного сплаву, а моральну базу до поїздки на 4 дні з абсолютно незнайомими 70-ю людьми не враховуючи інструкторів. Оскільки я точно не усвідомлювала куди їду, підготовка матеріальної бази обмежилася купівлею поларових штанів і кофти. (Тепер я знаю, що для такої, м'яко кажучи, прохолодної погоди і, зовсім вже промовчавши, крижаної води краще скуповувати гідрокостюми і труси з начісуванням пачками!). На щастя, з моральною базою справи йшли трохи краще - я завжди готова до пригод і відкрита для відкриттів.

29.04.07

Опинившись в 23:00 біля цілком комфортабельного автобусу "Пегас" на ст.м. Житомирська, відразу чіпким поглядом примітила 2-х дівчат-одиначок. "Напевно, теж не цілком адекватні, значить, "ми йдемо до вас!", - подумала я.
В автобусі мені дуже поталанило з місцем, без сусідів! Тобто я спала майже як біла людина - горизонтально. На відміну від інших, майже білих людей, які скаржились на те, що автобус, напевно, робили для хоббітів або параолімпійської збірної.

30.04.07

Засипала, спостерігаючи пробку на Житомирській трасі, а ось прокинулася вже на під'їзді до с. Красник, що знаходиться в Івано-Франківській обл. в межах Карпатського національного природного парка, в якому і прихистив табір "4-х сторін" місцевий бізнесмен Василь.
Забігаючи вперед, хочу сказати про загальну доброзичливість і гостинність місцевих жителів, яка на вас спуститься, якщо ви проявите терпіння і спокій у спілкуванні з ними. Бо нетерплячих чекає розчарування: місцеві жителі на тебе, одягненого в рятувальний жилет і каску, з веслом в руці, дивляться перш за все, як на дивовижного прибульця з іншої планети, а вже потім як на можливого брата по розуму.
Розселитись по наметах вдалося, знову таки, вдало, з тими самими дівчатами (вже не одиначками, бо нас троє в наметі, не враховуючи собаки. Не враховуючи тому, що її дійсно не було помічено), Альоною та Настею. Із задоволенням виявила, що номер намету 13(!), а це означає - "все идет по плану".
Хочу відзначити, що дощ, який почався спозаранку, йшов справно і безупинно, примушуючи тремтіти від холоду та вогкості й позитивно думати про "велику воду", що чекає на мене.
Як слід підкріпившись кулінарними витворами Ясі та Ані (вони ж Ярослава Єгорова та Ганна Руда - менеджери турфірми; кухарі, які не тільки смачно готували, але ще й примудрялися різноманітити похідне меню і добавку видавати; глибокий їм уклін), одяглися в бойові костюми та засоби індивідуального захисту. Як влучно відмітили ще незнайомі нам Сергії з сусіднього намету: "Вечірка "АнтиГламур".
З цієї миті, власне, і почалася найбожевільніша на той момент пригода мого життя!

Нас завезли вгору за течією на люб'язно наданих селянами вантажівках ГАЗ-66. Як виявилось, ці машини користуються популярністю не тільки у лижників, а також й у водників. Тут вони навіть потрібніші. Адже це не жарти - транспортувати сплавзасоби та орди туристів вгору за течією залитими дощем гірськими дорогами.
Вчепившись нігтями у підозріло вібруючий борт, тихо почала радіти ваблячим горам попереду, вируючій річці зліва і зеленим схилам, усіяним парнокопитними і вуликами праворуч. Не забуваючи ганятися на перегонки з іншими автозасобами по вузькій розмитій дорозі, вантажівка бадьоро "дотрусила" нас до самої кромки води.
Перший заплив вирішено було зробити на катамарані, тільки ось жалкую, що не вирішено вчасно з ким. Як відомо, у великій сім'ї дзьобом не клацають. Цю приказку ми згадували вже на 5-ій хвилині сплаву, коли мовчки починали "дякувати" долі за посланого нам інструктора Пашу (він же Павло Семенов - молодший інструктор; для мене, напевно, назавжди залишиться антиподом свого брата Юрія і тією ложкою дьогтю, яку треба було скоштувати, щоб зрозуміти принаду цілої бочки меду). Перед початком сплаву Паша нам розповів, що катамаран складається з внутрішніх надутих балонів і зовнішніх шкіряних чохлів, тому, якщо ми проб'ємо його, то все одно відразу не потонемо. Паша, мабуть, про себе щось знав. Сідали ми на камені із завидною частотою, з такою ж частотою "лівий балон", я з Альоною, зістрибував в студену воду гірської річки (а інколи води було до пояса) і стягували кат з каменів під браві команди Павла, який сидів на правому балоні. Посадка, спочатку правим бортом, а потім і всім катом на "Камінь-вбивцю" (обтічний мега-камінь, який грізно виступав з води і вже спричинив немало неприємностей туристам-водникам), остаточно мене переконала поставити собі хрест на пузі ніколи більше з Пашей в один сплавзасіб не сідати.
Добре, що обідня перерва виправила перше враження від сплаву, вселила надію в душі і весло в руки. А отже, другому запливу бути!
З втратами (Настю втратили в таборі. Вона навідріз відмовилося йти в це пекло, тобто, навпаки, в морозилку під назвою Чорний Черемош і залишилася відігрівати свої закляклі і промоклі до кісток кінцівки в наметовому містечку), доїхали на тих же усюдисущих вантажівках до точки відліку, порогу "Верхня Дзембронь", що бере свій початок біля однойменної річки, яка впадає в Чорний Черемош, і, вже із знанням справи, окупували найближчий рафт і, як виявилось, найкращого інструктора всіх часів і народів - Льошу Орла (він же Олексій Торкунов - інструктор-водник; майстер спорту з гребного слалому; Орел - птиця щастя завтрашнього і сьогоднішнього дня!).
Як же він нас чудово провів по порогах! Неначе зовсім по іншій, незнайомій річці йшли: тут тобі і "Верхня Дзембронь" з могутніми зливами і валами; приблизно через 1 км "Середня Дзембронь" з крутими зливами і не без прижимів; ще метрів на 400 нижче - поріг "Білий кінь" (у ці дні поріг був слаломною трасою для чемпіонату України з водного туризму) з косими валами і потужною бочкою. За навісним мостом, з шивери, починається поріг "Верхній Гук" з великою кількістю вражаючих каменів і косих валів; і, нарешті, найдовший і складний поріг - "Нижній Гук" зі всілякою різноманітністю водних перепон.
Вищали від захоплення, провалювалися під хвилі і з захватом чекали нової водоверті. І найліпше в цьому не те, що тебе підкидає на рафті, а те, що ти бачиш: людина, яка тебе веде, отримує таке саме задоволення, як ти сам; що капітан судна точно потрапляє в твій настрій; що команда заражена загальним безумством і пристрастю до пригод; що в очах всіх учасників світиться загальний вогник захоплення, не дивлячись на те, що ступні давно відібрало від холодних ванн, а руки від незвичного навантаження вимагають відпочинку!.. "Зачалившись" біля табору, швидко і одноголосно вирішили, що наша команда знову попливе! Як показав підрахунок учасників "на око" 3-го запливу: із загальної кількості тих, що приїхали на рафтінг психів (людин 70), відсотків 25 - повні відморозки, і я з Альоною в їх числі. І це не може не радувати!
Третій сплав був не менш барвистий і веселий, ніж другий. Зі всіма бажаними "дуркуваннями", навіть без спроб вирівняти рафт носом за течією, адже куди цікавіше проходити поріг бортом або кормою. Та й каски, треба сказати, стали в нагоді: відмінно уберігали черепи учасників від повалених (й не тільки) дерев, що хитро нависали над водою. "Гвоздем програми" в цьому запливі стала величезна хвиля, яка абсолютно незрозуміло звідки узялася (Льоші-то, звичайно, зрозуміло, адже він особисто майстерно підстроїв її на свою і наші голови), яка повністю накрила собою рафт. Що ще потрібне для щастя?!
Правильно, гаряча баня! На крайній випадок, душ, ну або, хоча б, поганенький, але теплий і сухий одяг! (Нагадую, дощ весь цей час не припинявся).
І ось воно, щастя - якимось немислимим дивом вдалося домовитись з інопланетним розумом, Василем (менеджмент в селі розвинений: Василь знає всі точки і поставляє клієнтів, а господарі точок відстьобають Василю відсоток). Ця оригінальна людина приїхала за нами на своєму ГАЗ-66, щоб відвезти в лазню утрьох на одному пасажирському сидінні, причому моя голова ритмічно билася у дах кузова (рано я якось каску зняла), а їхати було метрів 200. 15 хвилин щастя в лазні повернули тілу минулу температуру, а мозку відчуття самозбереження. Тому було вирішено обзавестися пляшкою коньяку і випити його з кавою (дбайливо запасеною в термосі), а також запастися пляшкою горілки і розтерти нею ноги, і все це - в лікувально-профілактичних цілях. Так я почала пити коньяк і розтиратися горілкою..
Посиділи трохи біля табірного багаття, пограли трохи в "показуху" і відправилися в гості в сусідній намет №14 до двох веселим та кмітливих Сергіїв, де до опівночі слухали неймовірні байки про професійні навики господарів намету, шукали зниклі без вісті 3 лимони та закріплювали вміння пити коньяк.

01.05.07

Ранок настaв якось несподівано, о 8 ранку, за допомогою масовика-затійника Антона (він же Тоха, він же Антон Федоренко - начальник табору; спортивний директор "4-х сторін"; тренер з каякінгу та інших водних веселощів; та й просто людина, що майстерно доносить свої ідеї за допомогою приладу гучномовця до неокріплого мозоку туриста) і його доблесного гучномовця.
Дощ звично й бадьоро барабанив по намету.
Повідомивши на сніданку Льоші Орлу, що ходити на рафтах ми будемо тепер тільки з ним, швидко помчали до намету натягувати на себе так і не висохлий за ніч одяг для сплавів. Вірю, що наш капітан жодного разу не пошкодував про таку команду.
З порогами билися, як і раніше, захоплено і весело, щосили прагнучи пройти перепони яким-небудь новим витіюватим чином. І навіть на слаломній трасі (у районі порогу "Білий кінь") примудрилися пройти 5 воріт, не зачепивши жодної "вішечки". Пройшли б і більше, якщо б не відлуння "міжнародної" лайливої мови, що доносилася з берега. Напевно, конкуренції злякалися. Під керівництвом Льоши у нас були всі шанси на перемогу!..
По дорозі встигли втратити і знов знайти весло (весло - це святе для всіх водників, його втрата розглядається як повне обеззброєння і поразка воїна) і в захопленні пройти бортами останній "Гук", настільки захоплено, що рафт просто захлинувся водою.
2-й сплав був ще "лютіший" за перший, оскільки від зіткнення з каменем втратили одного з бравих хлопців на носі. Поки команда в аварійному порядку залишала рафт, що сів на камінь, черговий "порив" потужної течії таки зірвав сплавзасіб з перепони і, захопивши з собою капітана, потягнув по порогу униз. Вже не знаю, якими зусиллями хлопці підгребли до берега, але команду зняли з каменів у повному складі.
3-й заплив, на жаль, пройшов не так яскраво. Цілком адекватний дідусь Женя, водій маршрутки, який прийшов на зміну двом неадекватним хлопцям, постійно зривав всі спроби підступного занурювання судна під хвилю: він або не гріб, або нахабно табанив, коли не просили. До 4-го сплаву, на щастя, більш-менш йому вдалося розтлумачити, що рулює тут все-таки Льоша, а він гребе.
Цього разу вечір закінчився повноцінним відвіданням лазні у тітки Ганни з парою-жаром і холодною водою, з дуже смачним чаєм на травках (і з тмином!), з медом і домашнім, дуже смачним сиром. І всі ці блага коштували всього лише 10 грн. з носа/час! Я щаслива!

02.05.07

Ранок порадував снігом, звичайним травневим снігом. А значить, наше рішення піднятися цього дня на Говерлу було ухвалене дуже вчасно.
Через Кривопольський перевал (1013 м над рівнем моря) маршрутка нас домчала до КПП Говерлянського лісництва, де за 7 грн. (10 грн. з 1-го травня) з людини туристів пропустили до найвищої точки України (2061 м).
Чесно скажу, враховуючи мій мізерний досвід піших сходжень, а вірніше його відсутність, підйом на Говерлу я уявляла собі неспішною легкою прогулянкою тінистими стежинами серед величних дерев з прослуховуванням останніх хітів пташиного хору. Та й інструктор Макс (він же Максим Антонець - інструктор-пішоходник; людина, що організовує матбазу для всіх походів, від сірників до рафтів; та і взагалі найтепліша людина в цій дивній "Арктичній філії") сказав, що цілком імовірно дійти до вершини за півтори години... Н-да, не знав він, кого узявся вести...
Натхненно і в хорошому темпі прокрокували лісистим підніжжям гори, помилувалися гірською річкою і щедро розсипаними по землі крокусами. А із закінченням ліску й прийшов початок шоку. Я побачила цей шлях вгору. Довгий і крутий підйом незаймано-білим та глибоким сніжним настом; один за іншим - два великі сніжні прольоти, з яких можна було б зробити "чорні" траси для лижників. Очі від страху зібралися в купку і закотилися за віки, відмовляючись передавати картинку мозку. Положення врятували тільки завіряння Макса: "Дійдуть всі!" і роздача шоколаду інструктором Льошей-2 (він же Олексій Прокопенко - інструктор-пішоходник; хранитель рюкзаку з шоколадом і великий, а вірніше, високий жартівник), а якщо б сказали, що на вершині ще видадуть, я б добігла першою!
До великого загального щастя Макс вибрав щадну тактику підйому в гору: йшли зигзагами, слід-у-слід, прагнучи прокласти стежку з мінімальним ухилом вгору. І неважливо, що пройшли відстань в 3 рази більше, важливо, що ця відстань ми таки подолали! Інакше, є підозра, що до вищої точки добралися б двоє - Макс (сам-то він без натяків на задишку викурював сигарету за сигаретою і ще встигав розповідати, що легше буде, якщо ступати на землю повною стопою і робити маленькі кроки) і Льоша-2.
Ще долаючи першу гірку, думала: "Ні-і-і, альпіністом я не буду. Хай мене навіть не вчать". Підіймаючись на другу гірку, я вже ні про що не думала, а просто медитувала, здійснювала очищення черепної коробки від всякого непотребу. Головним в той момент було - бачити слід людини, крокуючої попереду, і не зупинятися.
Останні пару метрів, які були пройдені по сходах вертикально вгору, коштують багато чого! Я на колінах вповзла на "дах Світу" і більше всього хотілося обійняти цей самий Світ! За хвилин 15 оббігали з щасливими лицями вершину Говерли (зігріваючись передбачливо запасеним коньяком), сфотографували все, що можна було сфотографувати за сніжною завісою, що спустилася на нас, і задоволені, з відчуттям глибокого вдоволення, як стадо гірських козлів, пострибали вниз по схилу. Що цікаво, спуск зайняв мінімум часу, хоча здавалося, що половину шляху, якщо не більше, доведеться проїхати на п'ятій точці із-за слабкої фіксації кінцівок на снігу.
Як з'ясувалося у підніжжя, Макс погарячкував з прогнозами, сходження зайняли 3 години часу.
Вечір, після зігріваючого душу та найсмачнішого чаю з варенням у тітки Ганни, порадував неслабими такими заморозками до -7С. Добре, що компанія біля багаття зібралася тепла.
Зірки, вогнище, гітара, пісні, жарти, такі вже рідні обличчя, що підсвічуються мерехтливим вогнем. Блукаюча по руках пляшка горілки стабільно затримувалася тільки в одних руках. Пляшка коньяку мала набагато більший успіх.
Оскільки до льодяних, у прямому розумінні цього слова, наметів було страшно йти, розходитись від багаття почали тільки удосвіта. Причому розходилися якось хитро, з рокіровками: у наметі, де жило двоє, опинилося четверо, а там де було троє - двоє (складні математичні обчислення). Головне, що цієї ночі, яка плавно перейшла у ранок, було найтепліше!

03.05.07

Ура! Сонце! Таке непристойно тепле, радісне й довгоочікуване Сонце! Проводжати нас до Києва прийшло, не інакше.
Розмірено та чинно (просто наш Орел був на слаломному етапі змагань України по водному туризму і зайняв друге місце, до речі!), насолоджуючись покритими памороззю пейзажами, один раз сплавилися з Льошей-2 на рафті та пішли чистити пір'я й готуватись до від'їзду. А знала б я як ненормально пройде 2-й сплав, обов'язково б залишилася. По активній жестикуляції, крикам Сергіїв і твердженням що вони "ДЕ-БІЛИ", стало зрозуміло, що я багато-що пропустила. Дивно напевно, але я обожнюю "безглузді" пригоди.
Не дивлячись на те, що автобус не найзручніший вид транспорту, заснули всі і вмить. Можливо попередня ніч позначилася, а може і гіпер-насиченість 4-денної вилазки, яка за особистими відчуттями тягнула на 2-тижневий заїзд. Прокидалися тільки пару разів: подивитися на водоспад в Яремчі (він же водоспад "Пробій" на річці Прут - поріг 5 категорії складності, мрія всіх каякерів і не тільки) і щоб закутатись у спальники від "протягів" з вікон автобуса.

"Вимагаю продовження банкету!"

P.S. Немає кращого взуття за гумові чоботи! У грязь - будь ласка! У сніг - ласкаво просимо! Завжди все сухо і комфортно! Моя найвдаліша покупка за останній час. 25 грн - і відчуй себе всюдиходом!