| | | | | Затишок
зимових ярів. Канівські дислокації. Бондарський яр. | | Автор:
Олег Година | | | | | | У
верхів'ях Бондарського яру. | | | | Багатостовбурні
граби просто висять над яром. | | | | | | Яри
майже завжди заболочені. На фото болото в центральній частині
Бондарського яру. | | | | | | Дерева
щоб не впасти хапаються за краєчки схилів, але все-одно рано
чи пізно вони опиняться внизу. | | | | Струмок
в середній частині Бондарського яру перед тим як вибратись на
поверхню прокладає собі дорогу під снігом та кригою. | | | | Крізь
павутиння гіляк проглядає протележний схил Бондарського яру. | | | | У
схилах Бондарського яру часто зустрічаються виходи седоманських
глин. | | | | Верхівки
Канівських гір. На горизонті видніється скуте кригою Канівське
водосховище. | | | | Канівський природний
заповідник - один з найстаріших в Україні. Створений в 1923
році. Через значну розчленованість рельєфу тут спостерігається
велика різноманітність мікрокліматичних умов, грунтового і рослинного
покривів і видового багатства фауни - саме це і послужило причиною
створення заповідника. Загальна площа - 2027 га. До складу заповідника
входять Дніпровські острови: Круглик (92 га), Шелестів (394
га), Зміїні острови (116 га) в Канівському водосховищі, останці
лівобережної тераси. Але основна частина заповідника - це територія
Канівських дислокацій (Канівські гори). | | | | Спочатку була газова хмара. Або ні. Спочатку
було слово. Або теж ні. Спочатку, як водиться, була випадковість. Випадковість. На студентській практиці у Канівському природному
заповіднику (у часи мого студентства зимова практика проходила у Карпатах)
я опинився у якості гостя. Опинився завдяки тому, що у викладацькому
складі були декілька моїх знайомих з перших експедицій.
І ось в один прекрасний день людина з числа цих знайомих вирішила
здійснити виміри електропровідності та мінералізації водотоків, що
несуть свої пересихаючі води по днищам деяких ярів (Канівський природний
заповідник - це можна сказати система кількох ярів). Здається, виміри
ці проводились виключно в профілактичних цілях - перевірити прилади.
Я виявився одним з двох співучасників цього походу.
Перебування в зимовому ярі нам так прийшлося до смаку, що на наступний
рік ми повторили маршрут. Однією з головних складових цих двох заходів
було вино, що підігрівалось на невеликому багатті. У днищах ярів майже
завжди панує тиша, викликана відсутністю вітру та підсилена снігом,
який поглинає шум. Під час споживання гарячого вина у такій атмосфері
виникає відчуття затишку, комфорту, єдності із Всесвітом та безпеки,
впевненості, що тебе тут ніхто і ніщо не потурбує. Слово. Ми з другом домовлялись ще з осені відвідати
цей кут найбільшої країни Європи та за сумісництвом Батьківщини. Але
майже постійна відсутність снігу або зайнятість зробили до початку
весни цю затію практично нездійсненною... В перших числах березня троє - Андрій, Роман
та Олег - вольовим рішенням підписали усний договір про збір до довгоочікуваної
поїздки. Наближались вихідні. Наближався день виїзду. Андрій попрохав
перенести його з причини зайнятості на роботі. В дорогу все рівно
відправляться тільки двоє - Роман та Олег.
П'ятниця. Дощ як зі шлангу у малобюджетних кінокартинах. Навколо суміш
води та бруду. Відбувається двостороннє бомбування ствердженнями,
що за містом ще лежить сніг, а якщо ні - то за наявності великої кількості
весняних струмків веселіше повинні вийти фотографії. Дія. Субота. Ранок. Мороз і сніг. Сонце. На сцені,
об лаштованій під автостанцію, з'являються двоє. Попередня інформація
з Інтернету щодо розкладу автобусів виявляється невірною. Через п'ятнадцать
хвилин Роман і Олег вже розмістились у автомобілі, що прямував у потрібному
напрямку. Тобто - у Канів.
Рома, що розташувався попереду, завів звичайну у таких випадках бесіду
"за життя". Другий - Олег - заходився роздивлятись обстановку
за вікном. Обстановка після виїзду за межі Києва змінилась: сонце
миттєво пропало, і почалася завірюха. Під час дороги погодні умови
ще не раз змінювались, демонструючи у прискореному режимі все, на
що здатна зима. Так продовжувалось до прибуття у Канів. Висадка, пересадка
на автобус, що прямує до Тарасової гори, від якої до заповідника "шапкою
докинути". Поселення у готелі виявилося неможливим, тому що він
працює лише влітку. Прийшлось тягнутись до заповідника. Через деякий
час любителі зимових ярів розташувались у досить комфортному готелі
заповідника. Але комфортом довго насолоджуватись не прийшлося. Після
легкого обіду вирушили у дорогу. Погода радувала своєю різноманітністю
та непередбачуваністю. Появлення сонця у супроводженні легкого снігу
змінювались напливами темних хмар, поривчастим вітром та завірюхою.
Частота чергувань згаданих проявів погоди іноді збільшувалась до такої
міри, що заважала фотографувати.
Маршрут почався з довгого, за мірками рівнини, підйому спочатку на
Арарат, а потім - на Мар'їну гору. Наявності та компактності розташування
місць з назвами "Арарат", "Амазонка", "Фінляндія"
можна не дивуватись: в заповіднику на протязі багатьох років проходять
практики студентів географічного факультету НУ ім. Тараса Шевченка.
Підйом на Мар'їну гору і влітку не можна назвати легкою прогулянкою.
Взимку ж він взагалі перестає бути схожим на прогулянку. Пересування
складалось з вистромлювання ніг з попередньої кучугури та провалювання
у наступну. Піднявшись на безлісу поверхню гори та сховавшись від
вітру у невеликому заглибленні, Роман та Олег приступили до вирішення
одного з основних питань: по якому з ярів слід продовжувати пересування.
Було чотири варіанти:
1) хмілянський яр, у якому ще жодний з персонажів не був; 2) Пекарський
яр, який проходили обидва (але Роман тільки влітку); 3) Меланчин потік,
що виходить до Тарасової гори (музей та могили Т.Г.Шевченка);
4) повернутись назад.
Четвертий варіант забули врахувати при обговоренні. Третій майже не
згадували. Після розгляду карти та перевірки часу вирішили відправитись
до найбільш дальнього яру - Хмілянському. Цей яр, крім своїх розмірів,
відомий тим, що сель, що зійшов з нього, перегородив на початку ХХ
століття русло Росі, потужної, треба відзначити, річки, ще й майже
у гирлі. Наслідки були катастрофічними: село Михайлівку повністю затопило,
а Росі прийшлось прокладати собі нове русло. Лаври Хмілянського яру,
вочевидь, не давали спокою майбутнім проектувальникам каскаду водосховищ
на Дніпрі.
...Хвилин через двадцять маршу по снігу та кількох провалювань майже
до поясу вийшли на дорогу. Дорога більше нагадувала злегка припорошену
снігом конькобіжну доріжку, по якій перед тим як вона підмерзла проїхав
трактор. Можливо, так воно й було. Подальший шлях супроводжувався
скрипінням і тріском крижаної кірки під ногами, постійним загляданням
у карту та легкою дискусією з приводу місцезнаходження як самих дискутуючи,
так і потрібного яру відносно них же. Особливо дискусію пожвавлювала
відсутність компасу, який Олег чомусь вирішив залишити у готелі (там
він мабуть важливіше). В кінці кінців невдовзі показався провал яру.
Спустились на його днище. Ось вона. Тиша. Всі нечисленні звуки, що
чуються згори, здаються чужими, далекими і без жодного відношення
до місця, де знаходишся. На них навіть не завжди звертаєш увагу. Треба
сказати, що вказані вище почуття виникають, головним чином, лише тоді,
коли знаходишся у нерухомому стані. При проходженні по яру увага,
в основному, звернена на інше. Та, власне, це і не зовсім проходження,
тому що підтверджувати горду назву "людина з прямою ходою"
вдається далеко не завжди.
Характерною властивістю ярів є "нависання" дерев, що ростуть
по їх схилам під кутом (майже арки), чому сприяють гравітаційні процеси.
Досить часто більша частина кореневої системи дерев, що мали необережність
очутитись біля краю яра, просто висить у повітрі. Ті дерева, яким
не вдалося утриматись, падають у яр. Тому на днищах ярів часто утворюються
затори, що нагадують велетенські загати бобрів. Долати їх приходилось
або за допомогою "просочування" крізь навалені дерева, або
перелазити їх по схилу. Один раз навіть прийшлося вилазити на поверхню
яру.
Чергування подібних способів пересування через (або крізь) "смугу
перешкод" дозволило досить швидко забути про тишу та мороз. Перелазити
завали необхідно було із врахуванням того, що під рівно лежачим снігом
може бути більш різноманітна поверхня зі стовбурами дерев, що впали,
гіллям, слизькою глиною та водою. Деякі з лежачих дерев, достатньо
міцних на вигляд, виявлялись підгнилими. Неодноразово, опираючись
на товсту гілку або навіть стовбур, Роман і Олег втрачали рівновагу
(іноді й падали), звалюючи прогнилі дерева.
Єдиний захід на поверхню ознаменувався коротким обговоренням напрямку
подальшого руху (обговорення проходило у місці злиття двох приблизно
рівних "приток", тому не одразу було зрозуміло, який з них
головний). Передуючий цій події підйом, до речі, не був таким вже
легким та безперервним. Він характеризувався частими сповзаннями по
снігу та глині униз, іноді навіть до вихідної точки (чому сприяли
також й все ті ж прогнилі гілки, за яки чіплялись "альпіністи").
Спуск у днище "нижче за течією" пройшов спокійно. Подальший
шлях продовжувався вздовж струмка, зібраного з кількох джерел. Водотік
був виявлений шляхом провалювання більш важкого Романа під сніг.
Долина струмка все більше розширювалася. Іноді вона повністю була
залита водою та "застелена" глиною по щиколотку. Стрибки
по шматкам льоду, що нависав понад струмками та заболоченими ділянками,
іноді призводили до легких водних процедур. І ось, досить швидко,
попереду показались...сільські хати, раніше запланованого часу...
Яр виявився зовсім не Смілянським, а Бондарським, менш видатним за
своїми розмірами. Це з'ясувалось (або скоріше підтвердилось) вже у
Киеєві при перегляді карт більш крупного масштабу. Хоча, хто заважав
їх захопити з собою - залишається загадкою.
...Шлях до готелю проходив спочатку через село Пекарі. Розмова йшла
у руслі обопільного нерозуміння відсутності до ярів Украйни спортивного
та пізнавально-туристичного інтересу (на відміну від печер, або, наприклад,
міських каналізаційних шляхів). Розмову прийшлось перервати, коли
вийшли до Дніпра. До завірюхи, що почалася парою хвилин раніше, додався
"свіжий" бриз з головної річки України... | | |
