| | | | | Затишок
зимових ярів. Васильківський яр. | | Автор:
Олег Година | | | | | | Васильківський
яр доволі широкий і безлісий. Якби не інтенсивність ерозії -
він давно перетворився б на балку. | | | | Яр
на тлі Василькова | | | | Схили
яру складені значною товщею лесових порід | | | | | | | | Схили
Васильківського яру постійно руйнуються під впливом ерозії та
денудації утворюючи химерні форми рельєфу. | | | | Схил
із рідкою деревною рослинністю | | | | Долина Стугни -
сильно розчленована територия. Яри в околицях Василькова відносяться
саме до яружно-балкової системи долини Стугни. | | | | Перше,
чим здивував Васильків - його площа. У всякому разі, я чекав більш
швидкої появи автостанції після в'їзду у місто. Хоча, можливо, дорога
сильно петляла. Друга - перепади висот. Навіть взимку, при похмурому
небі, температурі "біля нуля" (по Цельсію, звичайно), з
відповідними такій погоді барвами, місто досить мальовничо виглядало,
розкидаючи на горбах по ходу картин, що відкривались, свої вулиці.
Звичайно, до Рахова (він же "Гуцульський Париж"), з його
перепадами висот більше 600 м, Василькову далеко, і тим не менш для
рівнинного міста досить нехарактерно й цікаво. "Рівнинний Гуцульський
Париж" - звучить дуже складно, а "Рівнинний Рахів"
- якось цинічно та незручно перед браттями-гуцулами. Та й взагалі,
Васильків, без сумнівів, заслуговує до себе більш поважного відношення,
ніж поблажливого порівняння. З його-то віком та історією!
Васильків сміливо можна назвати одним з найдавнішим міст України.
Йому більше 1000 років. Вперше згадується у Руському літописі 996р.
з назвою Василів як місто-фортеця, в якому князь Володимир святкував
врятування після поразки від печенігів. Великий князь й був засновником
міста, давши йому назву на честь свого християнського імені. Вважається,
що саме тут народився подвижник-монах Феодосій Печерський, що увійшов
до історії як один із засновників Печерської Лаври. Важливий торговий
шлях до країн Західної Європи мав назву Васильківський. Зміна назви
відбулась у 1157 році, після того як місто перейшло у володіння князю
Василькові Юрійовичу. З того часу місто зберегло назву - Васильків.
В 1240 році його зруйнували татаро-монголи. Потім він відродився,
у 1586 році отримав магдебурзьке право, в 1797 році став центром
повіту, в 1825 році був осередком повстання декабристів на чолі Муравйова-Апостола
та Бестужева-Рюміна...Тут розташовані видатні пам'ятки архітектури
- церква Антонія і Феодосія, а також Свято-Миколаївська церква. У
багатьох місцях добре проглядаються відомі усім та не менше при цьому
загадкові давні Змієві Вали...Але мова піде не про Васильків.
Метою
нашої з Романом поїздки був яр, що знаходиться на одній з околиць
міста. Мій супутник в ньому вже бував улітку і дуже рекомендував
для відвідування цього творіння природи та ворога сільського господарства.
Після автостанції почалась пішохідна і головна частина маршруту.
Коли вийшли на вододіл, ми зупинились, щоб окинути поглядом видиму
частину міста. Ніколи не був у Непалі, але саме цю країну мені
чомусь нагадала картина, що відкрилась. Протилежний горб був вкритий
лускатим панциром дахів одно- та двоповерхових будинків, щільно,
практично без дворів, притиснутих один до одного. Легкий туман
та похмурість збільшували відчуття високогір'я. Отже, зупинка
виявилась більш довгою, ніж передбачалось.
Дорога вздовж краю міста характеризувалась поступовим звуженням
стежки та підвищенням рівня снігу з її боків. У небі практично
постійно у полі видимості знаходились якісь хижі птахи. Поступово
мороз міцнішав, все частіше з-за хмар виглядало сонце. Так і
продовжувалось деякий час...
Спочатку був запах. Після того стали з'являтись групи собак.
Потім ворони. Багато ворон. Я, здається, стільки ніколи не бачив.
І, врешті решт, показався й сам винуватець присутності усіх
вище перерахованих ознак - міське звалище. В ньому, окрім звичних
атрибутів міських звалищ, потраплялись й чисто індивідуальні
- копита, роги, шматки шкір, хутра, - які казали про наявність
у Василькові шкіряної фабрики. Углиб звалища ми не наважились
йти. Отже, пункт А - міське звалище, пункт В - околиці Василькова.
Засіб пересування - ноги. Місце пересування - яр.
Спуск пройшов набагато легше, ніж можна було очікувати. Особливо
враховуючи рівень снігу. Внизу, як тільки ми зупинились, відразу
наповзли тиша та затишок. І лінь. Щоб відправитись далі, треба
було зробити певне зусилля над собою. Але прикладене зусилля
винагородило досить цікавою "екскурсією" по цій ерозійній
формі рельєфу.
Яр з кодовою назвою "Васильківський" має широке
сформоване днище та уривчасті борти. Породи суглинисті (леси),
часто оголені по схилах. Саме породи стали причиною складності
конфігурації яру, а також чудернацтва форм його схилів. В
деяких місцях вони нагадували стіни фортеці, с виступаючими
вгору та вперед зубами веж, іноді навіть з "бійницями".
Все це добре видно, тому що всередині яру практично відсутня
деревна рослинність, що має шкідливу звичку погіршувати видимість
у інших ярах. Причому оглядові майданчики можна влаштовувати
як у днищі яру, та і на його поверхні. Відчуття різні за якістю,
але рівноцінні за силою. Яскравість вражень підсилював червоно-коричневий
колір грунту на фоні білого снігу. Вздовж днища яр розрізає
на дві частини струмок, що переходить біля кінцевого пункту
нашого маршруту у болото.
Після того як пообідали годині о четвертій дня біля цього
самого болота, ми вирішили повернутись до середини яру та
залізти для зйомки на лівий його борт. По дорозі нам випала
честь поспостерігати, як щось соколоподібне каменем кинулось
на щось мишоподібне, а потім два чи три рази роняло здобич
на землю (можливо спеціально добивало?), терпеливо кожний
раз за нею повертаючись.
Підйом на поверхню, навпаки, виявився складніше, ніж передбачалось.
Довго не могли підібрати зручне місце, а потім в деяких
місцях приходилось значно уповільнювати темп, щоб не з'їхати
у "прірву". До того ж ми почали відчувати, що
неслабо намокли і змерзли. Коли вибрались на "поверхню",
виявилось, що ми на чиїмось дворі, обнесеному огорожею та
закритими на висячий замок воротами. Найменше з того, що
нам хотілося робити, - знов спускатись у яр. Мороз та вітер
посилювались, та й час вже був передвечірній. Господарів
вдома не було (судячи з обстановки у дворі та порожньої
собачої будки, це не така вже й рідкість). Прийшлось тихо
та швидко, щоб раптом не помітили завжди уважні сусіди,
перекодуватись через досить високу огорожу. Взявши гарний
темп по рівнинній поверхні, ми досить швидко зігрілись.
Але сушитись прийшлось через пару годин, вже у Києві. | | |
