Золочів. Миколаївська церква Золочів. Костьол Золочів. Замок Церква у Почапах Церква у Хильчицях Золочівський став

Золочів

На електричку з Красного до Золочева спізнилися - занадто довго збирали табір. Та й час на шлях до залізничної станції з повними рюкзаками невірно розрахували. Довелося годиною пізніше їхати в переповненій маршрутці. Дивно, але за всю дорогу з нами по-справжньому жодного разу не сварилися на предмет наших рюкзаків і простору, який вони займали. Хіба що кілька косих поглядів і невелика перепалка на одній із зупинок між водієм та місцевими жителями, що не вміщалися в транспортний засіб і згадали для яскравості доводів наші баули. Але в основному ввічливі посмішки або нейтралітет.

По приїзду до Золочева відразу перехотілося виходити з міста й шукати місце для стоянки. По-перше, виникло бажання якомога швидше прогулятися по місту. У випадку з табором прогулянку довелося б відкласти. По-друге, треба було комусь залишатися на стражу наметової стоянки, що здавалося не дуже справедливим.

Ми дізналися в перехожих про розташування готелів, їх комфортабельність та ціни. У підсумку вибір пав на готель "Україна" поруч із площею Чорновола і ратушею. Україна в золочівському варіанті виглядала досить жалюгідно. Букви над парадним входом нахилені під різним кутом, немов у зошиті з пропису першокласника, будинок радянський з першого ж погляду, внутрішня частина, в основному, теж. Ми взяли номер з душем і телевізором (а як же, чемпіонат світу з футболу завтра починається).

На сьогодні розпланували похід у Золочівський замок (одна з трьох частин "Золотої підкови Львівщини") і прогулянку містом.

Забігаючи наперед, відзначу, що золочівський готель став нашою останньою "стоянкою", що прослужила п'ять днів. Частково з цієї причини наступні маршрути залишили набагато менше вражень, ніж перші. Початок кожного дня та його кінцівка в тому самому місці "розмили" робочий час, до того ж з'явилося деяке відчуття розслабленості - при будь-якій непогоді завжди можна повернутися й укритися за стінами готелю. Комфорт, люди та електрика замінили відчуття розчинення в природі та розрахунок винятково на власні сили.

Друга причина одноманітності - проходження майже всіх маршрутів, що залишилися, уздовж автотраси Львів - Тернопіль, тому відчуття дежавю протягом другої половини відрядження виникало не раз.

Золочів (уперше згадується в письмових джерелах у 1423 році) залишив подвійне враження. Ділянки забудови ХVІІ- ХVІІІ ст. змінюються позбавленими смаку, місцями безглуздими, будівлями радянської епохи. Ошатні центральні вулички з брущаткою і прикрашеними квітами фасади стародавніх житлових будинків із затишними кафе і магазинчиками через квартал сусідять із стінами, що обсипалися та потріскалися (іноді навіть тих ошатних з лицьової сторони будинків) і здибленим асфальтом. Про автостанцію і деякі будівлі на найближчій площі згадувати взагалі не хотілося б.

Думаю, не менше половини (а може і більше) території Золочева займає "приватний сектор", що оточує з усіх боків центральну частину і, варто визнати, досить акуратний. Доповнює мальовничості місту горбистий ландшафт. Золочів знаходиться майже на стику низького Малого Полісся та Подільської височини.

З основних архітектурних пам'ятників потрібно згадати масивну приосадкувату коробку боярського двору (ХV ст), дві стародавні, але не дуже помітні церкви - Святого Миколая (ХVІ ст, православна) і Воскресіння Господнього (ХVІІ ст, православна), а також помітний здалеку сполученням вишуканості та похмурості костьол Успіния Пресвятої Богородиці (ХVІІІ ст., зрозуміло, що католицький). На краю міста розміщається стародавній Василианський монастир греко-католицького обряду (заснований у ХVІ столітті, спорудження перебудовані в ХІХ).

Ну і, звичайно, найвідоміша пам'ятка - обличчя міста - Золочівський замок (ХVІІ ст), всередину якого, до речі, ми в той день так і не змогли потрапити через вихідний (у понеділок, хто б міг подумати). Отак, у замків теж бувають вихідні. Спасибі, що не переоблік, комендантська година чи санітарний день. Ми обійшли фортифікаційну споруду з усіх боків, а огляд зсередини перенесли на завтрашній ранок (птах щастя завтрашнього дня, а не замок); вихід же на роботу, відповідно, на більш пізній час.

Золочівський замок - не дуже ефектна оборонна споруда. Видно, що при його будівництві більше керувалися міркуваннями практичності, ніж бажанням здивувати величними формами. Стіни з земляними валами, що піднімаються над ними, не виглядають такими вже високими і неприступними, що, швидше за все, тільки враження. Королівський палац Яна ІІІ Собеського не здається королівським. І навіть важко уявити, що він коли-небудь викликав таке враження. Китайський палац стійких асоціацій з Китаєм якось не викликав. А реставраційні роботи чомусь приводять до відчуття декоративності. Якщо в підсумку по їхньому завершенню це відчуття пропаде - буду тільки радий. Комплекс, проте, при всіх перерахованих суб'єктивних недоліках виглядає досить цікаво та мальовничо, а таємничості додають поки ще нерозгадані написи на каменях, завезених із села Новосілки Золочівського району. На думку деяких дослідників, це зашифровані послання ордену тамплієрів, що став особливо популярним після виходу роману Дена Брауна "Код да Вінчі".

Занадто довго затримуватися в замку не стали. Нас ще очікував робочий день. Почався він з автостанції. Ми забралися в маршрутку, щоб повернутися трохи назад - убік Красного - до населеного пункту Скварява. Романи побували тут під час проходження попереднього маршруту, але тепер наш шлях лежав на південний схід, до Золочева. Поруч з місцем висадження, біля розвилки, нас чекала зустріч з руїнами костьолу, що похмуро піднімався над бур'янами. Будівля зараз більше нагадує сторожову вежу на якому-небудь "фентезійному" тракті після нападу орків. Усередину ми заходити не наважилися, тому що стіни та купол споруди виглядали дуже ненадійно.

Майже всю робочу дистанцію ми крокували по трасі Львів - Тернопіль, оглядаючи по дорозі місцеві пам'ятки в Гончарівці, Почапах і Хільчицях. В основному, церкви. У поля заходили лише на початку маршу та наприкінці, під самим Золочевом, де здійснили огляд системи ставків з насипами та ділянки навколо величезного ставу на річці Золочівка, що примикає одним берегом до міста. Взагалі весь маршрут проходив у долині цієї ріки, тому ландшафти візуально усе ще нагадували малополіські. Зате ліворуч, на північному сході, чітко виднілися відроги Вороняк, а праворуч - на півдні і південному заході - Гологор. З цих двох високих за рівнинними мірками підняттів (у межах рівнинної України поступаються абсолютними висотами тільки Хотинській височині, теж складової частині Поділля) і починається Подільська височина.

Найвища точка Гологор - гора Камула - має висоту 471 м (гора Берда в межах Хотинської височини 515 м). Вороняки піднімаються до висоти 440 м (гора Високий Камінь). Вони характеризуються яскраво вираженими річковими долинами і балками серед пагорбів, складених пухкими піщаниками та вапняками. Тому пагорби ці на стрімких ділянках мають білий колір, а під ногами часто валяються шматки крейди. Іноді горби-останці, часто порослі лісом, піднімаються над балками на висоту до 100 м. Характерна картина: над плоскою долиною річки (чи днищем балки), засіяної сільськогосподарськими культурами, на десятки метрів піднімається гора або своєрідний ланцюг гір, цілком вкрита лісом. Контрасти часто визначають мальовничість місцевості. Даний випадок - не виключення.

Після обходу навколо ставу і прогулянки з останніх сил по вулицях Золочева убік центру, довго ще шукали місце для вечері. Нести своє обмундирування в готель і переодягатися вже полінувалися. Так, поганий тон. Але про нього якось і не дали згадати заклад в радянському стилі з великим залом, перероблений на сучасний молодіжний золочівський лад, а також втома. В одній з частин залу на усю висоту стіни висів екран, на якому жінки безшумно грали в теніс (Ролан Гаррос при виключеному звуці). У залі грала музика. Причому добірка була з дикими сполученнями шансону, "російської естради", "російського року", ритм-н-блюзу, хип-хопу, важкої та альтернативної музики.

Проте нагодували нас цілком непогано, а головне - від душі. Порції величезні, у всіх блюдах відчуваються елементи української кухні, досить жвавий сервіс, усмішлива і ввічлива офіціантка. Подібне ми зустрічали тільки в Карпатах, і те років п'ять назад, якщо враховувати ціни. Вся вечеря з першим, другим (повторюся, величезних розмірів), пивом та аперитивом на трьох обійшовся, якщо не помиляюся, гривень у шістдесят. Вечеря в радянсько-українському стилі вийшла вдалою.

Далі вечір пройшов так, як і всі наступні вечори в Золочеві: дегустації різних видів і сортів пива, перегляд матчу Чемпіонату Світу з футболу, гра в преферанс (іноді щось викреслювалося з програми).

ПОПЕРЕДНЯ 1 2 3 4 НАСТУПНА