| | | | | Екологічна
експедиція у Львівську область. Частина друга | | Кам'янка-Бузька
- Тернопіль. Експедиція-екскурсія з оглядом визначних місць. | | | | | Тернопіль | | Автор:
Олег Година | | | | | | Ріпак
біля Козлова | | | | Зборів | | | | Церква
у Плугові | | | | | | | | Плугів
та околиці | | | | Церква
у Буцневі | | | | | | Замок
та став у Тернополі | | | | Монастир
у Олесько | |
Тернопіль Маршрут
Козлів - Зборів із упевненістю можна
назвати найбільш спокійним. Набагато
складніше ми добиралися до початкової
точки виходу. У Козлів потрапити суспільним
транспортом із Золочева було неможливо.
З двох причин: а) він знаходився в
іншому районі (і мало того, в іншій
області, Тернопільській); б) він не
розташовувався на трасі Львів - Тернопіль
(кілометрів десять на південь).
Доїхали до повороту на Козлів за селом
Озерна досить легко, на маршрутці
Золочів - Тернопіль. Йти 10 км тільки
для того, щоб почати працювати, звичайно,
гідно справжнього працівника, але
в нас була своя думка. З іншого боку,
їхати теж не дуже виходило. Тому як
не було на чому. За ті годину-півтори,
що ми простояли на зупинці, убік Козлова
повернули кілька тракторів так легкових
машин. Та й те, в основному на самому
початку, коли ми ще не знали порядку
речей. Але, нарешті, вдалося піймати
вантажівку. Їхали в кузові, сидячи
на якихось підозрілих балонах, що
скакали, рахуючи численні вибої і
неприємно віддаючи в деяких філейних
частинах наших організмів.
Робочий же день пройшов зовсім рівно.
Було ні ясно, ні похмуро; ні пекуче,
ні холодно; ні нудно, ні весело (крім
моменту, коли ми на карті з зазначеними
землекористувачами стали читати прізвища
пайовиків з Козлова). Нормальний
робочий день без пригод та перший
робочий день на Тернопільській рівнині
Подільської височини.
Тернопільська рівнина має дещо вколисуючий
вигляд: нескінченні плавні хвилі
пагорбів. Здолавши кілька таких
"хвиль", зрештою, ми вийшли
на трасу Львів - Тернопіль ближче
до Зборову. Далі йти сенсу великого
не було. Ми піймали маршрутку і
повернулися в Золочів.
Події вечора: див. події вчорашнього
вечора. Золочів
- Зборів: переїзд. Зборів - Золочів:
робочий маршрут.
У Зборові висадились біля церкви
Преображення господнього, побудованої
в стилі бароко в 1794 році. Церква
досить велика, помітна. Але найбільш
вдалим мені показався вибір місця
- на узвишші понад трасою та
містом, звідки споруда виглядає
особливо ефектно. Навпроти -
один з декількох ставків, розміщених
навколо міста на ріці Стрипа.
Судячи з деякої віддаленості
від інших та ландшафтної композицій
(у тому числі острів зі статуєю
діви), це саме той ставок, що
зберігся з ХVІІ століття.
Але Зборів відомий не красивою
церквою і не ставками. Саме
тут відбулася одна з ключових
битв першого етапу казацько-польської
війни 1648-1654 р. У серпні
1649 року під Зборовом зійшлися
об'єднані війська Богдана Хмельницького
та хана Іслама-Гирея ІІІ з польською
армією на чолі з королем Яном
ІІ Казимиром. Битва закінчилася
Зборівским миром, якого попросив
польський король, після того
як побачив, що його армія зазнає
поразки. А Богдана Хмельницького
після того сталі дорікати в
нерішучості та м'якості.
Зараз у місті діє музей "Зборівська
битва", а на місці бою
насипана "Козацька могила".
Історичний шлях Зборова нагадує
описаний вище шлях Кам'янки-Бузької,
тільки з невеликими часовими
зміщеннями в його початку.
Вважається, що в часи Галицько-Волинського
князівства тут існувало поселення
Верхостав, що було знищено
татаро-монголами. Пізніше,
у XV столітті воно відродилося,
а ще трохи пізніше стало називатися
Зборовом.
До 1772 р. - у складі Польського
королівства; 1772-1914 рр
- Австрійської імперії (з
1869 р. Австро-Угорщини);
1918-1919 - Західно-Української
Народної Республіки; 1919-1939
рр - Польщі; 1939-1941 рр
- СРСР; 1941-1944 рр - німецька
окупація; 1944-1991 рр -
СРСР, з 1991 року - України.
Повторення - мати вчення.
В даний час Зборів - районний
центр на трасі Львів - Тернопіль
з населенням близько 6 тис.
жителів.
Обігнули стародавній ставок,
вийшли на вулицю з дивною
радянською будівлею, що
нагадує фортецю. Вулиця
вивела нас з міста до осі
маршруту. Навколо на хвилях
пагорбів застигли шматочки
городів найрізноманітніших
кольорів з опудалами та
господарями. Іноді здалеку
важко було розібрати, де
опудало, а де хазяїн. У
такому мальовничому оточенні
прокрокували біля шести
кілометрів, після чого
зрозуміли, що маршрут ми
розпланували занадто довгий
для часового відрізка в
один день. Але також ми
побачили по карті й обстановці,
що характер місцевості,
уже зафіксований нами,
не поміняється майже до
села Плугів. Вирішено.
Виходимо на трасу і доїжджаємо
на маршрутці до Плугова,
а потім своїм ходом до
Золочева.
Плугів. Порівняно невеликий
населений пункт із населенням
біля тисячі жителів. Але
скільки вражень від нього
залишилося! Спочатку нас
зацікавив тунель. На рівнині,
погодьтеся, явище рідкісне.
Далі трохи відпочили біля
якогось джерела, швидше
за все цілющого. Потім
стали підніматися до стародавньої
дерев'яної церкви 1715
року випуску. Під час
підйому побачили на сусідньому
пагорбі кам'яну, більш
нову, але не менш мальовничу
церкву. Дещо завагавшись,
вирішили піднятись ще
вище (висота пагорба-гори
по карті 405,6 м над рівнем
моря, Балтійського). Про
витрачений час та сили
ми потім не пошкодували.
Як на долоні: село Плугів,
автотраса з тунелем, вище,
як на міських повітряних
розв'язках, залізниця,
дві церкви з різних боків,
кілька водойм-ставків,
довгі ферми; трохи далі
ланцюги Вороняк, паралельні
нашому. В інший, південно-східний
бік- мальовничі околиці
Плугова, розкидані під
пагорбами та на їх схилах,
а по вершинах - ліси.
По опису може показатися,
що ми знаходилися в горах.
Ні! Начебто розумієш,
що оточення нагадує передгірний
краєвид, але чітко почуваєш
щось зовсім інше та автономне.
Обігнули пагорб-гору
та село на його вершині
з назвою Руда (в одну
- дві вулиці біля двох
десятків будинків і
повна відсутність асфальтного
під'їзду; таке же автономне,
як і краєвид). Знайшли
вісь нашої траси. Тут
в Романа Олексійовича
прокинувся азарт, і
він зробив спробу фотополювання
за літаком, що розпорошує
над полями професійні
знахідки агрономів.
Літак сяде, Роман Олексійович
за ним. Літак у повітря,
Роман Олексійович кілька
кроків до нас. Літальний
апарат знову сяде, але
трохи далі. Роман Олексійович
за ним. Літак знову
в повітря. Так і повів
від нас Романа Олексійовича
за обрій, як птах, що
прикидається пораненим
та веде хижака від гнізда
з пташенятами.
Ми з Романом Сергійовичем
терпляче дочекалися
повернення фотомисливця
й рушили далі. Наша
траса йшла вапняковими
пагорбами з більш крутими
схилами, ніж на вчорашній
Тернопільській рівнині,
і менш широкими балками,
які іноді переходять
у яри. Залишили праворуч
село Підлипці, вийшли
на черговий пагорб,
спустилися в чергову
балку з мальовничими,
але з жахливим запахом
ставками-відстійниками
спиртзаводу. Праворуч
на пагорбах розкинулося
село Козаки. Так розкинулося,
що ми його західні
околиці прийняли за
село Луг і стали підніматися
до нього. Виявилося,
рано стартували. Ще
й зайвий кілометраж
набрали. Нарешті, вже
біля правильного Лугу,
вдалині замаячів Золочівський
замок. Якщо чесно,
я вже ледве волочив
стоптані ноги. Зібравши
залишки сили, зробили
трьохкілометровий ривок,
пройшли уздовж села
Золочівка та й ось
він, Золочів! Над містом
опускалися сутінки.
Останній
маршрут. Його можна
назвати найбільш непідготовленим,
тому що ми не дуже
собі уявляли, як будемо
повертатися назад,
у Золочів. А повертатися
було потрібно з робочої
траси Велика Березовиця
- Козлів (у який ми
і вдень потрапили
з труднощами, що вже
говорити про спробу
вибратися з нього
ввечері). Але запасний
варіант, звичайно,
був. Враховуючи одноманітність
ландшафтів Тернопільської
рівнини двома днями
раніше, можна було
припустити, що закінчувати
маршрут можна не біля
Козлова, а ближче
до старту, після чого
повернутися до Тернополя,
а з нього - у Золочів
на маршрутці. Це підтверджували
і попередні результати
вивчення карти, особливо
другої половини шляху.
Переїзд із Золочева
до Тернополя зайняв
більше години. Тепер
перед нами стояла
задача сісти в транспорт,
що прямує на південь
через Велику Березовицю.
Думаю, що насправді
в російському варіанті
це селище міського
типу варто називати
Большой Березовицей,
але картографи розцінили
по-іншому: на карті
вона Велика (до речі,
рідкий випадок, коли
на російськомовних
картах враховується
український варіант
назви і не перекроюється
на росіянин манер,
швидше за все, просто
по недогляду).
Автовокзал та прилягаюча
територія, на мій
погляд, найменш
приваблива частина
Тернополя, тому
хотілося б порадити
мандрівникові не
судити по ньому
про обличчя міста.
Побродивши навколо,
нарешті, знайшли
потрібний нам автобус.
Наша газопровідна
траса проходила
південніше Великої
Березовиці.
Як зазвичай, після
висадження якийсь
час орієнтувалися
на місцевості.
На схід хвилями
пагорбів простиралися
засіяні поля, на
захід - одне поле,
облямоване товстою
лісосмугою, до
якої ми і попрямували.
Наступні години
півтори нас переслідував
їдкий запах падла,
тому йшли ми досить
швидко, поки не
опинилися в долині
великої притоки
Дністра - Серету.
Великої за мірками
Західної України.
Ширина ріки навряд
чи перевищувала
п'ятнадцять метрів.
Але Серет, як і
його заплава, внесли
розмаїтість у монотонний
пейзаж Тернопільської
рівнини.
Ріку перейшли
по мосту, обігнули
село Острів, потім
Буцнів, далі тяглися
сільськогосподарські
угіддя, зайняті
в основному підростаючими
зерновими. Асфальтованою
дорогою місцевого
значення піднялися
на високу точку
і зробили огляд
околиць у північно-західному
напрямку. Попереду
лежало село Драганівка,
північніше нього
розташовувався
лісовий масив,
а в потрібному
нам напрямку -
ті ж поля.
Зібравши нараду,
вирішили, що
цілком можна
закінчувати роботу
та йти в найближчий
населений пункт
- Буцнів - для
посадки на транспортний
засіб до Тернополя.
Буцнів виявився
цікавим селом,
із сільрадою,
школою, двома
церквами та костьолом.
Але головний
інтерес викликав
побачений нами
вже у вікно маршрутки
високий кам'яний,
явно дорадянського
часу, віадук.
Можу сказати
з усією відповідальністю,
подібної споруди
я до того моменту
не бачив.
У Тернополі
з ускладненнями,
але все-таки
розмістилися
в останній маршрутці,
що йде до Золочева.
Без квитків
спочатку не
пускали, а в
касі встигнути
придбати квитки
не було ніякої
можливості через
велику чергу.
Водій, оцінивши
обстановку,
дозволив розміщатися
без квитків.
Добре, що ми
встигли це зробити
трохи раніше,
тому що прямо
перед від'їздом
бажаючих їхати
в Золочів виявилося
набагато більше,
ніж простору
в маршрутному
транспорті.
Вечір кардинально
не відрізнявся
від попередніх
вечорів у Золочеві.
Передостанній
день відрядження
ми спеціально
заощадили
для огляду
ще двох складових
Золотої підкови
Львівщини
- Підгірців
та Олеська.
Правда, усередину
Олеського
замку ми потрапити
не змогли
- був короткий
робочий день,
і він під
час нашого
довгоочікуваного
прибуття був
уже закритий
для відвідувачів.
Настав
останній
день відрядження.
До Тернополя
ми добралися
на електричці,
розписуючи
"врємянку"
у преферанс.
Потім здали
речі до камери
схову залізничного
вокзалу та
приступили
до огляду
міста. Не
можна сказати,
що Тернопіль
відомий видатними
пам'ятниками
архітектури.
Є історичний
центр зі
старими вуличками,
але невеликий.
Багато будинків
були зруйновані
під час воєн
ХХ століття.
Є свій замок,
серед багатьох
замків Тернопільщини
не найвидатніший
і найяскравіший;
навіть не
відразу можна
зрозуміти,
що це замок,
а не звичайний
житловий
будинок.
Є й культові
споруди,
але вони
не дуже відомі
і не пов'язані
з великими
історичними
подіями.
Загалом,
зі Львовом
змагатися
в кількості
та значимості
пам'ятників
Тернопіль,
звичайно,
не може.
Проте, цей
обласний
центр здається
набагато
затишнішим,
привітнішим,
світлішим
та...живим.
В ньому практично
не відчувається
помпезність
та похмурість
Львова, засушені
повсюдним
каменем.
Прогулянка
Тернополем
завершилася
вечерею
у колоритній
таверні,
витриманої
у відповідному
стилі. Після
вечері нас
чекав потяг
на Київ.
Відрядження-екскурсію
було закінчено.
У цей раз
ми менше,
ніж звичайно
знаходилися
один на
один із
природою.
По-перше,
місцевість
давно та
густо населена;
по-друге,
ми віддали
перевагу
комфорту
готелів
і міських
умов, що
призвело
до деякої
монотонності
плину експедиції.
Майже не
було багаття,
свіжого
нічного
повітря,
зірок та
задумливості,
що незмінно
виникає
при наявності
цих факторів.
Галичина
більше
залишила
вражень
не від
природи
та спілкування
з нею,
а від створінь
рук людських.
Що, напевно,
не дивно,
адже цей
регіон
завжди
був ближче
до "Бабусі
Європі",
ніж всі
інші регіони
України.
У
закінченні
хотілося
б привести
суб'єктивний
рейтинг
місць
та подій.
Краще
місто:
Тернопіль
(за ненав'язливу
та привітну
симпатичність)
і Кам'янка-Бузька
(за колорит
та незвичайність).
Кращий
замок:
Підгорецький.
Кращий
краєвид:
Плугів
та
його
околиці.
Кращий
маршрут:
об'єктивно
-
Зборів-Плугів-Золочів,
але
за
яскравістю
вражень
з
ним
порівнюється
наш
маршрут
з
Романом
Сергійовичем
Красне-Стрептів-Мілятин.
Спасибі
за
увагу
й
терпіння
тим,
хто
зміг
дочитати
це
оповідання
до
кінця. | |
