Дивлячись на карту, ставала відразу зрозумілою назва районного центра, у якому ми мали честь знаходитись. Більша частина Кам'янки-Бузької розташовувалась в межиріччі Західного Бугу та його лівої притоки Кам'янки, що зливаються на північних околицях міста. На правом березі Західного Бугу, буквально через міст, розкинулося село Забужжя. Яким же був наш подив, коли в новинах одного з центральних телеканалів повідомили, що у Забужжі в той день вибухнув снаряд часів ІІ Світової війни!

Ранок наступного дня ми збиралися присвятити прогулянці до Західного Бугу через центральну частину Кам'янки-Бузькою. Місто досить давнє, уперше згадується на початку XV сторіччя, але, на думку більшості дослідників, він існував ще за часів Галицько-Волинського князівства. З 1485 до 1944 року місто було Кам'янкою-Струмиловою. Цією назвою населений пункт віддячив своєму старості - Юрію Струмило, при якому він був у середині XV століття додатково укріплений оборонними спорудженнями і став повноцінним містом, а трохи пізніше - у 1471 році - одержав магдебурзьке право. Незважаючи на періодичні руйнівні набіги татар і турків, досить бурхливо розвивалися ремесла і торгівля. А от після польсько-козацьких воєн, протягом яких Кам'янка-Струмилова двічі була захоплена військами Богдана Хмельницького (1648 і 1655 рр), місто майже на два сторіччя занепало. Відродження відбулося в ХІХ столітті з розвитком промисловості. У підсумку Кам'янка-Струмилова в 60-х роках стала центром повіту, а з приходом радянської влади - райцентром. Треба сказати, що на той час на початку ХХ століття через місто вже були прокладені дві гілки залізниці (1909, 1914-1915 рр). Отже, до середини XІV століття - населений пункт на території Белзького князівства; до 1772 р. - Польського королівства; 1772-1914 рр - Австрійської імперії (пізніше Австро-Угорщини); 1914-1915 рр - Російської імперії; 1915-1918 рр - Австро-Угорщини; 1918 (листопад)-1919 (травень) - Західно-Української Народної Республіки; 1919-1939 рр - Польщі; 1939-1941 рр - СРСР; 1941-1944 рр - німецька окупація; 1944-1991 рр - СРСР, з 1991 року - України. Не можна сказати, що історія дуже славна, але багата - як мінімум.

Якщо Львів можна вважати обличчям Галичини або вітальнею, де ошатно і святково приймають відвідувачів і, у міру своїх можливостей, пропонують їм оцінити життя господарів, їхній статус у суспільстві, напрямок інтересів і пристрасті, привітність, відношення до порядку і благополуччя, - то такі невеликі містечка як Кам'янка-Бузька (населення трохи більше 10 тис. жителів) скоріше нагадують внутрішні кімнати, у яких гості з'являються рідко, а господарі облаштовують і прикрашають їх для себе, так щоб їм було зручно в щоденних побутових умовах. Від себе можу сказати, що знайомство з містом вийшло досить цікавим.

Перший подив, який в нас з'явився на виході з готелю - велика кількість людей. Вулиці, такі пустельні напередодні ввечері, буквально ожили. Городяни усім своїм виглядом демонстрували зайнятість і діловитість. Здавалося, усі вони чітко знають, що мають зараз робити і для чого. Навіть діти виглядали немов школярі, що дійсно йдуть одержувати дуже потрібні їм знання, хоча б з поваги до вчителів і своїх батьків. При цьому обличчя городян райцентру були зовсім не суворими і строгими. Вони не відображали ту зайнятість, при якій весь зовнішній вигляд говорить про те, щоб усі, хто не зайнятий, скоріше зайнялися своїми справами і не заважали тим, хто зайнятий, продовжувати своє важливе заняття. Ні. Більшість облич були скоріше дружелюбно-діловими. Так, вони зайняті, але якщо до них звернутися - вони можуть відволіктись і розповісти про те, що вони роблять, з якою метою й куди йдуть. А якщо попросити їх про яку-небудь допомогу - то, звичайно, це їх дещо зіб'є з наміченого курсу, тому що вони зайняті і потрібно багато чого встигнути, але дорогу, наприклад, показати чи щось пояснити вони зобов'язані. Тим більше гостю. Можливо, подібне враження пояснювалося тим, що ми знаходилися в адміністративному центрі міста з ратушею, міліцією (під написом "Міліція" для наочності красувався напис "Police"), прокуратурою, банком і т.д. Доповнив усю цю картину молодий чоловік з чудакуватою зовнішністю і діловою папкою під пахвою, що, углядівши нас, спробував оживлений і дуже незв'язно нам щось сказати. Ми так і не зрозуміли цілей його натхненного звернення. Та й не намагалися. Манера говорити, очі, що бігають та дивакувата посмішка дозволили зробити нам висновок, що хлопець досить серйозно відстає в розвитку.

Наступний подив принесли знайдені нами культові споруди, за кожне з яких не було б соромно кожному, набагато більш великому місту, ніж Кам'янка-Бузька, не говорячи вже про такий комплект. Спочатку на нашому шляху зустрілася велика, стримано-ошатна, із заспокійливими формами православна церква Різдва Богородиці кінця ХІХ століття. Далі, через пару кварталів убік піднімався величезний новий греко-католицький храм з куполами, що нагадують шляпки підберезників на довгих ніжках. Останнім нашому погляду відкрилося найвідоміше та найпомітніша споруда Кам'янки-Бузької - костьол Успіння Богородиці початку ХХ сторіччя (посилання), що моментально приковує увагу мандрівника своїми розмірами, готичною величчю і яскравим червоно-коричневим кольором. Безсумнівно, це один з найкрасивіших католицьких храмів, розташованих на території України. Усі перераховані будівлі розташовані досить компактно, тому обійти їх можна за короткий проміжок часу (якщо не зупинятися - хвилин за десять). Досить ефектно вони виглядають разом з боку заплави Західного Бугу, здіймаючись над усім містом. На жаль, ми випустили з програми короткочасних візитів найдавнішу культову споруду Кам'янки-Бузької - дерев'яну церкву Святого Миколая (1667 р) із дзвіницею (1762 р). Що цікаво, це єдиний (!?) об'єкт у місті, занесений до національного реєстру пам'ятників архітектури і містобудування України.

Екскурсія завершилася відвідуванням Західного Бугу, що виявився напрочуд неширокою водяною артерією, що тече тут кількома рукавами низькою заплавою, що вкрита луговою рослинністю. Загалом, ми очікували більш грандіозного видовища, ніж м'який пасторальний пейзаж зі спокійною гладдю порівняно невеликої ріки, навколо якої розгулюють лелеки та пасуться корови.

Час наближався до обіду, але тільки тепер ми з більш-менш спокійною душею могли відправлятися в робочий маршрут. У напрямку до виходу з міста ми минули якесь явно процвітаюче підприємство з розсипами чоловіків на перекурі, а також елеватор, чи то спеціально, чи то випадково стилізований під англійський промисловий об'єкт початку ХХ століття (у всякому разі, нам так здалося). Вибравшись з міста, опинились на осі газопроводу. Правда, не відразу визначили, звідкіля починати дослідження і почали трохи раніше заданого нам кілометра. Так що можна сказати, що починали роботу ми два рази. Нарешті, розібралися з картою і навколишнім оточенням. Далі розподілили обов'язки. Романові Сергійовичу, як людині, що вперше бере участь у робочій експедиції, спочатку відвели роль писаря. Ми з Романом Олексійовичем головним чином визначали і диктували (я по сумісництву взяв на себе роль "грабаря"). Треба сказати, що Роман Сергійович майже відразу виявив завидні здібності, старання й ініціативу в роботі, тому вже до кінця трудового дня став самостійно все записувати. Ми ж з Романом Олексійовичем у процесі ходьби в основному ледарювали, підключаючись до роботи при вирішенні завдань подальшого пересування, виборі точок спостереження при зміні ландшафтів і, власне, описі потрібних параметрів на цих точках. Зайвий приклад, коли ініціатива карається. З іншого боку, не можна сказати, що Роман Сергійович працював за себе й тих хлопців. Йому просто потрібно було частіше включати увагу під час пересування і робити іноді по ходу додаткові записи.

За бортом спостерігалися чергування невисоких положистих гряд, зайнятих ріллями, і знижень з лучною та болотною рослинністю. Ми знаходилися в Малому Поліссі, найменш "поліській" фізико-географічній області лісової зони. Мало того, ми знаходилися у найменш "поліській" частині Малого Полісся - Пасмовому Побужжя (зараз цей фізико-географічний район має іншу офіційну назву і навіть трохи іншу конфігурацію, але Пасмове Побужжя, на мій погляд, більш точно передає характер місцевості, що полегшить читачу сприйняти картину). Взагалі з приводу Малого Полісся вчені давно сперечалися - начебто і не зовсім Полісся, але й не лісостеп. У радянські часи Мале Полісся все-таки відносили до лісостепу, але за останніми уточненнями дана територія числиться в зоні змішаних лісів. Так що знаходились ми, можна сказати, у зоні конфлікту. На підвищеннях в основному всі риси лісостепу, у зниженнях - луки та болота, більш характерні для Полісся. Лісів тут збереглося не так вже й багато.

Спочатку ми рухалися досить жваво, потім у полі зору з'явився перший канал (не телевізійний, а меліоративний, з водою). Ми досить легко його обігнули, не підозрюючи, що надалі ці перешкоди стануть справжнім нещастям, особливо в перші дні, на території того самого Малого Полісся. Досить характерною буде картина, при якій ми йдемо уздовж каналу перпендикулярно потрібному нам напрямку або взагалі майже в інший бік в пошуках місця, де можна було б якось подолати перешкоду: переступити, перестрибнути, перейти по звалених гілках чи пригнутому очерету, перейти убрід (до верхнього краю чобіт чи босоніж) та іншими способами. Особливо радували випадки, коли при спробі обходу ми забрідали в гострий кут, утворений ламаними лініями меліоративної системи. Потрудилися радянські люди на славу.

Але поки ми не ображалися на ці рукотворні водяні об'єкти і жваво продовжували путь. Вийшли на піщану терасу ріки Кам'янки, пройшли уздовж лісового урочища Печихвости, перевалили через автомагістраль і залізницю, після чого вступили на ділянку нашої робочої траси, що згодом охрестили "У світі тварин".

У цей час уперше виглянуло сонце. Хоч спекотливо усе ще й близько не було, але картина навколо стала більш привітною. В небі раз у раз з'являлися ширяючі хижі птахи, що вишукували серед численних луків жертву. По землі діловито бродили лелеки, не звертаючи на нас уваги і ліниво відлітаючи на деяку відстань при зовсім близькому нашому наближенні. Під час спуску в заплаву Кам'янки злякали підряд, із проміжком чи не у хвилину, двох зайців. Один з них кинувся практично з-під ніг. Ще невідомо, хто кого більше при цьому налякав.

Форсували густу прибережну рослинність (з двох спроб) і нешироку ріку Кам'янку (з однієї спроби по дбайливо покладених гілках). Луки не припинялися, а ліворуч неподалік тягнувся масив лісу, судячи з карти, досить значний. Посеред лугу дуже мальовничо розташувалася група старих лип - ідеальне місце для пікніка. Ми навіть не втримались і трохи відпочили під їхнім затишним пологом.

Далі наш маршрут ухилився вправо від лісу. Тут ми, буквально метрах у п'ятдесяти, помітили козулю, що нерухомо стояла до нас досить нешанобливим місцем, тобто задом. Вітер дул у наш бік, і звір нас не почув. Схоже, в нього там були справи настільки важливі, що він забув про обережність. Ми підійшли ближче ще метрів на двадцять, але далі нас розділяв канал. Довелося повернутися до нашої траси без відбитого на фотоплівці полохливого звіра, який, до речі, нас так і не помітив.

Після того нас чекав іспит у вигляді лісового масиву. Невеликого, але неймовірно густого, зі стіною з чагарників та підросту. Якимось чином видерлись з нетрів, вийшли до ріки Горпинка. Дещо відхилилися від траси, щоб перейти перешкоду через міст, що завів нас у село Нова Лодина. За селом знову повернули до осі маршруту і знову ж опинилися в лісі. Але тут була досить розгалужена мережа стежок. У підсумку ми в черговий раз відхилилися убік, а потім продиралися через звично неприємну опушку з колючими кущами ожини та якийсь час обчислювали напрямок подальшого проходження. Попереду тяглися зорані поля, праворуч - канал. Потім канал і праворуч, і попереду, потім - згаданий вище гострий кут з каналів. Вони повсюди. З горем навпіл знайшли місце для переправи, пройшли полем і підійшли до лісу. Вечоріло, тому прийняли рішення завершити на сьогодні роботу - і так уже пройшли більш 20 км, у той час як рекомендується до 15 - і повернути до села Стрептів, де сісти на який-небудь пасажирський транспорт до Кам'янки-Бузької.

На підході до траси вже у селі побачили щось, що нагадує маршрутку. Роман Олексійович напівжартівливо сказав, що це, напевно, наша, а я зовсім вже у жарт додав, що, напевно, остання. Ми трохи посміялися. Згодом виявилося, що і Роман Олексійович, і я виявилися праві. Маршрутка була і наша, і остання.

У той день відзначалося релігійне свято Вознесіння, тому знайти тверезого водія пересувного засобу в селі було завданням неможливим. Рідкісні автомобілі, що проїжджали по трасі, не зупинялися на сигнали трьох підозрілих суб'єктів з лопатою - явно не місцевих, і які при цьому не менш явно цілий день бродили там, де пристойні люди і носа не показують. Ми зрозуміли дві речі: а) прийдеться до Кам'янки-Бузької йти пішки, а це ще близько 11 км до околиць міста, а потім три кілометри до нашого готелю по місту; б) ми безнадійно спізнилися на півфінал молодіжного чемпіонату Європи з футболу Україна - Сербія і Чорногорія (двоє на одного!).

Наступні два кілометри пішки показали, що ми можемо взагалі не добратися до пункт призначення цього ж дня. Утомлені ноги при ходьбі по твердій поверхні стали нестерпно нити: не можна в перший день (точніше навіть у половину дня) робити довгі переходи.

Кілометрі на третьому, за селом Ямне, у лісі явилося чудо! Поруч з нами зупинились "Жигулі" першої моделі, звідкіля пролунало не зовсім чітко помітне запрошення розсаджуватися зручніше. Коли ми забралися в машину і побачили водія, то відразу виникло бажання ще й пристебнути ремені. Хлопець був зовсім п'яний (мені взагалі цікаво, чи пам'ятав він про нас наступного дня). Треба віддати пілоту належне: він, хоч кілька разів і був близький до кювету на повному ході, намагався підтримувати з клієнтами світську бесіду і цілком непошкодженими довіз нас до окраїни Кам'янки-бузької.. У місто він в'їжджати не дуже хотів, тим більше десь серед окраїнних вулиць знаходилася мета його поїздки. Як говориться: "Спасибі, маленький братику, далі підеш сам". Через якийсь час відбулось "вогні готелю так заманливо горять". Загалом, до футболу ми встигли, а Україна в нерівній боротьбі із Сербією та Чорногорією вийшла у фінал.

1 2 3 4 НАСТУПНА