| | | | | Екологічна
експедиція у Львівську область. Частина друга | | Кам'янка-Бузька
- Тернопіль. Експедиція-екскурсія з оглядом визначних місць. | | | Красне | | | | Автор:
Олег Година | | | | | | Табір
біля Красного | | | | | | | | Покинутий
костьол в Скваряві | | | | | | Околиці
Скваряви | | Красне Ранком
було вирішено присвятити день переїзду на нове місце дислокації. Найбільш
зручним у стратегічному плані нам показався район пгт Красне, відкіля
потім можна робити радіальні маршрути в дві сторони. До від'їзду ми встигли
відвідати базар для поповнення кормової бази, а потім ще раз прогулялися
центральними вуличками міста убік костьолу і повернулись до готелю для
збору. Увесь цей час Роман Сергійович проходив з "кущем" цибулі-порею,
нагадуючи своїм зворушливим виглядом з рослиною в руках героя кінокартини
"Леон-кілер".
У селище міського типу Красне ми дісталися маршруткою вже в пообідній
час. Погода, що днем раніше знаходилась як би в нерішучості між хмарністю
з легким дощиком і проблисками сонця, тепер явно схилялася до похмурості.
Потрібно було терміново виходити за межі селища і шукати місце для табору.
На окраїні Красного, біля цвинтаря, провели нараду. Попереду по трасі,
трохи більше ніж у кілометрі від нас, виднівся ліс. Це був перший варіант,
але дуже далекий. Ближче по тій же автотрасі і дещо убік, на відстані
близько 600-700 м, розташовувалися верболози, швидше за все, уздовж
чергового каналу. Елементи затишку були, але з негативних факторів малися
велика імовірність вогкості (тим більше у зниженні рельєфу) і відсутність
достатньої кількості дров. Убік від траси, куди вела ґрунтовка вздовж
околиць селища (вона ж вулиця Куткорська), на відстані близько 400 м
проглядалося деяке підняття з чагарниками і молодими деревами. Затишок,
комфорт та укриття від зайвих очей сумнівні - все як на долоні. Але
при цьому імовірність затоплення на випадок заливного дощу знижувалася,
до того ж за водою ходити набагато ближче: до найближчих дворів не більш
250 м. Поки ми прикидали всі переваги і недоліки, почався серйозний
дощ. Вибрали найближчий варіант.
Не встигли ми підійти до узвишшя, як зрозуміли, що все гірше, ніж ми
припускали. Навколо тяглися луки та поля, поруч розкинулася імпровізований
витягнутий уздовж ґрунтовки смітник, а на узвишші, що підіймалось за
каналом, росла трава до пояса, тепер зовсім мокра. Ненабагато нижче
рослинність була і перед каналом, уздовж якого нам довелося слідувати.
Назад дороги вже не було: від перших двох варіантів ми віддалилися
ще більше, а дощ перетворився у зливу. Ситуація вимагала негайного
вирішення. Ми розбили табір (не напали і розбили вже існуючий, а розгорнули)
з двох наметів прямо в полі, метрах у двадцятьох від каналу. До цього
часу на нас навряд чи можна було знайти сухе місце.
Ми перевдяглися в інший одяг і забралися в намет, що служив житлом
Романові Сергійовичу і був по сумісництву продуктовим складом. Спочатку
ми з Романом Олексійовичем кинули жереб (на сваволю долі), кому завтра
чергувати в таборі (випало Р.O.), а потім прийнялися за вечерю. Гадаю,
це був найприємніший вечір за всю поїздку. За вікном намету дощ та
ураган, усередині намету - тепло і вечеря. Ми так розслабилися, що
випили весь запас спиртного до кінця тижня - майже три пляшки львівської
перцівки (до речі, дуже рекомендую: якість відмінна, ціна - дійсно
смішна). Коли стемніло, дощ закінчився, і ми встигли насолодитися
свіжим після опадів повітрям. Правда, на відкритому місці майже постійно
дув сильний вітер, але це нас уже не лякало.
Як
і зазвичай, я прокинувся останній. Роман Олексійович вже чаклував
навколо газового пальника, готуючи сніданок. Другий Роман - який
Сергійович - теж не спав. Погода з ранку не посміхалася. Швидко пливли
низькі хмари, дув сильний рвучкий вітер, накрапував дощ.
Після сніданку ми з Романом Сергійовичем здійснили похід за водою
в селище, потім зібрали все необхідне для роботи і вирушили у дорогу.
По можливості, ми повинні були знову дістатися Стрептова, тільки
тепер уже з іншого боку - південно-східного. Роман Олексійович залишився
на господарстві.
Перша частина робочого дня пройшла досить спокійно. Гряди, зайняті
поораними полями, були значно ширше, ніж у першому маршруті. Ми
намагалися обходити ці поля по крайці, щоб не місити багнюку.
Друге, що упадало в око - равлики. Сказати, що їх було багато
- нічого не сказати. Їх раковини в деяких місцях утворювали суцільний
хрусткий килим. Спочатку ми намагалися знаходити острівці землі
і переступати, але користі від цього було не дуже багато. Довелося
заморозити співчуття до тварини божої та йти прямо по трупах,
як практично і відбувається в будь-якій справі, якщо не в прямому,
так переносному значенні.
Третя особливість - чайки! Їх було менше, ніж равликів, однак
теж чимало. У всякому разі, більше, ніж будь-яких інших птахів.
Звичайно, це не водні чайки (мартини), а швидше за все ті чайки,
що російською мовою звуться чибисами (українською, до речі, саме
чайки). Здалеку ці птахи полів і луків дійсно чимось нагадують
мартинів, як зовні, так і звичками.
До ріки Полтва дойшли цілком чистими і сухими. Ширина цієї притоки
Західного Бугу складала біля десяти метрів. Найближчі села,
а значать і мости розташовувалися досить далеко. Довелося перебиратися
по трубі газопроводу, потім долати заболочену заплаву. Поки
усе йшло більш-менш гладко, до того ж у небі стали з'являтися
підбадьорюючі просвітлення. Обійшли по стежинах чергове поле
й опинились на сільському асфальтованому автошляху. На жаль,
нам було з ним не по дорозі. У потрібну сторону тяглося поле
з підростаючою (майже до поясу) і мокрою після опадів кукурудзою.
Троп не було видно. Мали форсувати.
Як і очікувалося, жвавий ривок через поле показав, що гумові
чоботи в нас недостатньо високі. Передихнувши, відправилися
далі. Праворуч - канал, ліворуч - ліс, попереду - коридор у
вигляді широкої стежки. Після того як ми намокнули знизу, нам
була люб'язно надана можливість намокнути зверху: пішов невеликий
дощ, утім, він незабаром припинився.
Приблизно через годину ліс ліворуч закінчився, і ми вийшли
на пасовище, у куточку якого притулилася самотня хата. Корови
паслися, пастух сидів у сторонці й уважно вивчав газету. Нас
із дзвінким гавкотом атакував грізний звір сантиметрів тридцяти
в холці. Пастух, не відриваючись від читання, вигукнув щось
незрозуміле, але явно докірливе. Собака відразу припинив шуміти,
привітно повиляв хвостом, як би перепрошуючи за свою неспортивну
поведінку, і повернулася до стада. Далі ми стали свідками
чудес народного дресирування: з вуст пастуха, після вітання
продовжуючи читати газету, час від часу лунали якісь незрозумілі
вигуки, а його помічниця кидалася в потрібний бік та зупиняла
корову, що відбилася було від стада. Помилилася вона лише
один раз. Пастух відірвався від читання:
- Та не ту, а ту!
Собака, навіть не обернувшись, блискавично переключилася
на правильну скотинку і загнав її в центр череди. Ми навіть
зупинилися, замилувавшись. Не знаю як в інші дні, але в
той день помічниця пастуха явно відчувала насолоду від роботи.
Невдовзі ми перетнули трасу Львів - Тернопіль, потім ледве
не забрели в болото, але вчасно помітили зміну напрямку
маршруту; забралися на пагорб, потім ще на один. Попеоеду
показалося село Репнів. Підійшли до асфальтованої дороги
Репнів - Новий Репнів. До кінця маршруту залишалося кілометрів
шість. Ми з Романом Сергійовичем планували перекусити перед
останнім ривком, до того ж потім для того щоб піймати транспорт
до Красного, нам, швидше за все, довелося б додатково пройти
на південь, до згаданої траси Львів - Тернопіль, а це ще
4-5 км.
Але тут включили дощ. Ми з Романом Сергійовичем заходились
швидко змінювати екіпірування. Тепер йти далі стало складно,
не говорячи про те, щоб при цьому ще укластися в запланований
час. Ми вибрали місце для прийняття їжі та зателефонували
на "базу". Роман Олексійович порадив закінчувати
роботу та йти убік автомагістралі. Дощ виключили, ми перекусили.
Ці фактори нас підбадьорили. Було вирішено усе-таки швидко
пройтися до лісу (близько 3,5 км), на іншому кінці якого
завершився наш попередній маршрут, а потім повернути до
автотраси.
Через кілометр шляху зрозуміли, що "швидко"
пройти не вийде. Ми вступили в царство каналів, що лабіринтами
прямували у найнесподіваніші і, що особливо погано, не
зовсім зручні для нас сторони. У додачу до всього знову
включили зливу. Наша карта стала стрімко перетворюватися
в ганчірочку з переважанням зеленого та синього, робочий
блокнот теж недалеко пішов.
Але все це чомусь додало нам ще більше упертості. Ми
все-таки продовжили роботу і добралися до наміченої
смуги лісу. Далі вже не було на що відволікатися. Залишалося
розраховувати на швидкість ніг. Ми сховали карту в більш
сухе місце, вибрали по компасу потрібний нам напрямок
і рушили убік автотраси (3-4 км, година шляху). А назустріч
рушив фронт. Я такого чорного неба ніколи не бачив.
Воно, відсуваючи теж дощові, але все-таки більш світлі
хмари, наближалося, підтаскуючи боєприпаси у вигляді
грому та блискавок. Збігти ми не встигли. Злива перетворилася
в дощову стіну. Видимість зовсім упала. Ми, ухиляючись
від численних каналів, продовжували свій шлях, але вже
квапилися набагато менше - все рівно вже накрило. Навіть
демонстративно стали збирати численні печериці, але
незабаром кинули це заняття, тому що при однаковому
зовнішньому вигляді вони чомусь мали різний запах. До
того ж Роман Сергійович звернув увагу, що ми рухаємося
майже у зворотному напрямку. Це підтвердив і компас.
Довелося знову прискоритися, лаючи "дороговказні
нитки" каналів.
На автотрасу вийшли зовсім мокрі, із взуттям, що хлюпотить,
відпльовуючи потоки води, які безперервно стікали по
обличчю, але в чеканні якнайшвидшого порятунку.
Перший порятунок проїхав мимо. Другий теж. Якщо чесно,
я, напевно, вперше в житті так довго лаявся вголос.
Пригадувався перший маршрут, коли ми не встигли на
пасажирський транспорт приблизно в цей же час. Але
ж зараз ми встигли! Навіть на два! Тягтися під дощем
уночі 17 км великого бажання не було. Дещо заспокоювала
більша жвавість сьогоднішньої автотраси. Правда, саме
з цієї причини водії автобусів відмовлялися зупинятися.
Ми пройшли уздовж траси до зупинки Старий Милятин
ще близько двох кілометрів. За цей час проїхав, проігнорувавши
наші сигнали, ще один автобус. На зупинці простояли
хвилин сорок. Дощ трохи вщух. Опускалися сутінки.
Нас підібрала маршрутка до Буська - районного центру.
До Буська - так до Буська. 6 км не 17 км. На наш подив,
ми у Буську ще встигли на автобус, що прямував до
Червоного.
У табір повернулися вже у темноті. Роман Олексійович
зустрів нас вечерею. Також за час свого чергування
він спорудив піч для вогнища та заготовив дрова,
велику частина з яких склали різні дошки зі смітника.
Уночі
дощ припинився. Ранком почалося моє чергування.
Після сніданку Романи вийшли у маршрут до Скваряви.
Я першу половину дня дрімав, сушив речі, спостерігав
за швидкою зміною хмар і чайками, що металися в
повітрі, щось читав та вів боротьбу з мурахами,
які окупували частину намету Романа Сергійовича,
що була відведена для продуктів. В другій половині
дня я рятував продукти уже від трьох великих вівчарських
собак. Вони кружляли навколо табору і намагались
забратися в продуктовий намет, користаючись тим,
що я відволікався на готування вечері. Пастухи,
що розташувалися компанією метрах у п'ятдесяти,
були менш увічливі, ніж вчорашній читач газети.
Відганяти своїх помічників вони і не думали. Та
й собаки не занадто переймались виконанням прямих
вівчарських обов'язків.
Романи повернулися майже в сутінках з водою, пивом
і сардельками. За вечерею вирішили, що настав час
перебиратися під Золочів, чим ми і повинні були
зайнятися наступного дня.   | |
