Через Карпати. Богородчани

Богородчани - Перегінськ (від Маленкова).

Етап № 1. Червень 2004 року.

Склад учасників: Олег Година, Роман Маленков.

Глава І (Богородчани-Саджавка).

Початок експедиційного маршруту лежав поряд з компресорною станцією в кількох кілометрах на північний захід від цікавого прикарпатського райцентру з релігійною назвою - Богородчани. В Богородчанах ми встигли оглянути великий католицький храм, виконаний у готичному стилі. Але влаштовувати екскурсію по містечку не було часу - важкі рюкзаки на плечах та захмарене небо гнали нас у дорогу, до таємничої точки № 1, з якої повинен був початись наш 230-кілометровий експедиційний маршрут.

Ох і здивувались, мабуть, місцеві жителі побачивши двох навантажених рюкзаками молодих чоловіків, що прямували до компресорної станції. Чи то туристи заблукали, чи то диверсанти? Компресорна станція, до речі, на дорожніх табличках позначалась дивною абревіатурою - ЛВУМГ.

На карті точка №1 знаходилась при закінченні щебневої дороги. До цієї дороги і лежав наш шлях. Відрізок Богородчани - точка №1 дав зрозуміти, що рюкзаки в нас справді дуже важкі, і що легшими вони вже не будуть.

Дорога (можливо колись вона і була щебневою) розрізала на дві частини квітуче гречане поле і упиралась кінцем у худеньку лісосмугу. Знайшли ми її (а на ній і початок маршруту) годині о дев'ятнадцятій. Тут же скликали експедиційну раду (в складі двох членів), на якій було вирішено закінчити на сьогодні роботу і розбивати табір. Табір, що складався з одного намету і багаття розбили швидко, після чого взялися до приготування вечері.

Стан погоди, що протягом дня змінювався щохвилини, під вечір став "стабільно важким". В небі коїлося щось небачене нами раніше: хмари неслись у три яруси, причому з різною швидкістю і, часто, одна на зустріч іншій. Над похмурою громадою Карпат, що темніла на горизонті, небосхил був чорним, його постійно прорізали блискавки. Страшно гриміло. Але дощу не було. Звуковий супровід небесного танку хмар, крім грому, доповнювався ще й постійним монотонним гудінням компресорної станції.

Нас оточували вкриті полями, лісосмугами та лісочками хвилеподібні пагорби та гряди Прикарпатської височини. Вечоріло. Навколо хвилювався вже сіріючий цвіт гречки. На заході потихеньку займалися вогники Богородчан, на півдні - компресорної станції. Багаття, з киплячою на ньому вечерею, відривало від реальності…Експедиція почалась.

Технологічні особливості роботи еколога (опис точок спостереження і т.д.), можливо, нажене нудьгу на читача, тому я буду опускати ці моменти експедиції.

Наступний день (принаймні перша його половина) пройшов під девізом - "не завжди довіряй картам". І не подумайте, що ми вирішили ворожити - я маю на увазі топографічні карти.

Пройшовши кілька кілометрів від точки №1 ми уперлись у ЛВУМГ, а все через те, що на карті територію станції пронизувала пряма асфальтова дорога. Насправді ж станцію оточувала висока огорожа. От і вір після цього картам. А ми, "наївні чукотські юнаки", подумали, що по стратегічному об'єкту, яким без сумніву є компресорна станція на магістральному міжнародному газопроводі, може будь-хто вільно пересуватись.

Станцію вирішили обійти зі східного боку невеличким лісочком. Спокійно пірнули у гущавину і майже відразу пожалкували. Лісочок виявився справжніми джунглями. Густий колючий чагарник, стовбури повалених дерев, чавкаюча під ногами багнюка та хмари ненажерливих комарів - ось це був невеличкий лісочок. Зважте на наші рюкзаки і можливо ви зрозумієте, як важко нам довелось під час понад чотиригодинної мандрівки навколо ЛВУМГ.

Годині о п'ятнадцятій ми підійшли до села Підгірське, що на березі Бистриці Солотвинської. В ньому вирішили прикупити продуктів і пообідати.

Поряд із сільською крамницею стояв старезний чотириста восьмий "Москвич". З крамниці вийшла група кремезних бритоголових парубків (чоловік шість-сім) з характерним виразом обличчя. Уявіть собі наш подив, коли вони привітно звернулись до нас і почали розпитувати про життя-буття. Не менше здивувала (принаймні мене) симпатична фігуриста дівчина в напівпрозорому, білому як сніг, і зовсім не сільському одязі, що пройшла мимо, коли ми відпочивали, попиваючи смачний львівський квас "Першої приватної броварні" (рекомендую), на східцях крамниці. Бритоголові парубійки, до речі, всі скопом сіли у "Москвич" і поїхали кудись у бік Бистриці. До неї попрямували і ми. Обідати.

Бистриця Солотвинська цілком виправдовувала свою назву - це була типова гірська ріка з нешироким (метрів двадцять) та не дуже глибоким річищем, але скаженою швидкістю течії.

Поряд з мостом через Бистрицю, на виїзді із Підгірського було встановлено дивний, особливо для такої глухомані, пам'ятник - величезний футбольний м'яч. Перетнувши Бистрицю, ми вперше потрапили у ліс, для того, щоб понад півтори сотні кілометрів не виходити з нього. Вперше ми потрапили і на широку просіку, по якій проходили декілька магістральних газопроводів, нафтопровід і кабель. Саме в цьому коридорі повинен був у майбутньому пролягти шлях нового газопроводу, заради якого ми й опинились у цій місцевості.

За Бистрицею почався перший підйом, символізуючий закінчення хвилястої рівнини, початок горбогір'я, над яким височіли гори.

Цього дня ми планували дістатись до річки Саджавки, але трохи не дійшли до неї - дощ загнав нас до намету, який ми хутко спорудили на узліссі біля пасовища. Тут і провели ніч.

НАСТУПНА