Через Карпати. Вишків

Етап №2. Липень 2004 року.

Склад учасників: Людмила Сорокіна, Андрій Волков, Міхаель Хоффманн, Олег Година.

Глава ІІ (Вишків-Келечин).

Останній день експедиції з автопідтримкою вийшов майже вихідним. Намічену на нього ділянку робіт виконали до настання вечора. По дорозі відвідали Келечинське мінеральне джерело. Вода, прямо скажемо, своєрідна, до того ж через деякий час з'являється іржавий осад, і пити її стає практично неможливо. Решту частину дня присвятили відпочинку, складанню списку продуктів і речей, які необхідно було взяти у дорогу, а також попередньому їх збору.

Виключно пішохідна частина почалася досить жваво, хоча без звикання до важких рюкзаків і важкого першого підйому не обійшлося. До обіду вперше за всю експедицію ми вийшли на полонину. Ліс, що збігав до тальвегів, залишився нижче. Навколо лучна рослинність, повно чорниці. Тут нас застав недовгий, але досить сильний дощ. У цей момент ми знаходилися на межі трьох областей: Івано-Франківської, Львівської і Закарпатської. Попереду довго маячив триголовий орієнтир - підняття з трьома округлими вершинами, найвища з яких - гора Чорна Ріпа - мала на карті відмітку 1285м над рівнем моря. Перемахнувши через підняття, повернули до Закарпатської області і стали спускатися ближче до околиць розкиданого села Новоселиця. Стали зустрічатись невеликі стада корів, яких пастухи гнали у бік населеного пункту. Вечоріло. Зручне місце для табору не знаходилося: дуже нерівна була поверхня, та й струмки біля витоків були дуже дрібні, щоб набрати воду. Поки знайшли більш-менш рівне місце поряд із струмком довелося дві години йти вздовж нашої траси. Для першого пішохідного дня з рюкзаками по горах (враховуючи, що зупинялися для роботи) 15 км досить непогано.

Наступний ранок був не з найприємніших. Навколо табору стояв важкий неприємний запах. З'ясувалося, що його джерелом був труп барана, який лежав прямо у струмку (добре, що нижче за течією). Довго умовляти, щоб ми згорнули табір і виступили у дорогу, не було необхідності. Цього дня передбачалося, що ми вийдемо до місця відходу траси проектованого газопроводу від того, що вже існує. Це, поза сумнівом, ускладнювало роботу, тому що чітко тримати правильний напрям ставало набагато важче. І взагалі, почалася найважча ділянка експедиції (всіх трьох етапів), що продовжувалася дві доби.

Спочатку був довгий і крутий підйом на Близниці. Погода погіршувалася. Стояв густий туман. Періодично мжичив дрібний дощ, що пару разів посилювався. По дорозі зустрілися з кількома частинами однієї групи туристів, які шукали одна одну.

Після гори - спуск на перевал, з традиційним для подібних місць сильним вітром. Видимість стає зовсім поганою. Не впевнені, що точно знаєм, де знаходимося. Вибираємо за компасом найбільш схожий на правдивий, напрям і йдемо по ньому. Під вечір ліворуч стали траплятись городи. Крізь туман в долині видніється село. Швидше за все, Лісковець. Дівчина, яку зустріли трохи згодом, підтвердила наше припущення. На розвилці доріг розділяємося: двоє (я і Людмила Юріївна) спускаються у село за провізією, третій залишається чекати з речами. На одному з сінокосів зустрічаємо сім'ю (мати і дві дочки), що займається заготівлею сіна. Запитуємо про найближчу крамницю. У відповідь довідуємось, що всі вже закриті, але у них власна торгова точка. Старша дочка викликалася провести нас. Мати довго не хотіла пускати її. Судячи з поведінки матері і дочки, перша не вірила в швидке повернення другої до роботи. Але все-таки гостинність перемогла. По дорозі назад почався сильний дощ. Андрія застали накритого з речами поліетиленовою плівкою. Табір розбили у верхній частині схилу, серед смерек, які трохи захищали своїми "лапами" від дощу. Вечеряли вперше не на свіжому повітрі, а в одному з наметів.

Вранці виявилось, що наш з Андрієм намет мокрий з усіх боків. Подумалося про те, що з Вишкова все-таки треба було брати намет важчий, але такий, що менш промокає. На відкритих місцях накрапував дощ, але під смереками було більш-менш сухо. За час сніданку, спробували висушити біля багаття рюкзаки та найнеобхідніші речі, але закінчилось це тим, що вогонь пропалив дірку в моєму рюкзаку, який пізніше ще і покотився далеко вниз по схилу. Мало того, що мені довелося за ним досить довго спускатися і шукати, так до всіх радощів знайдений "утікач" після подорожі травою знову встиг промокнути.

Виступили. Погода трохи покращала. Настрій та бойовий дух - теж. До того ж, залишивши осторонь село Рекіти, напали на плантацію лисичок. Насолодившись одним з найдавніших занять людини - збиральництвом - знову піднялись на полонину. І знову сильний вітер. Майже до поясу мокрі від високої трави, вибралися на грунтову дорогу. По дорозі зустрічалося багато подібних доріг, мережа яких явно не співпадала з картою. Вирішуємо до вечора вийти на Пилипець або Ізки. Зустрівся навіть місцевий Сусанін, який викликався показати дорогу. Через деякий час на одному з відгалужень дороги ми вирішили, що пора повертати. Невдале рішення. Дорога через кілометр-півтора почала зникати. Зустрічалися завали. Темп пересування значно зменшився. Помалу набираючи силу, полив дощ. Звірившись з компасом, побачили, що стежка поволі, але впевнено ухиляється від потрібного напряму. Хвилин за 40 по заваленій дорозі п'ять або шість разів зустріли повільних, неначе живучих в своєму окремому часовому вимірі, саламандр. Не ставши шукати круглий стіл, скликали консиліум над картою, до якого кілька разів ще протягом дня поверталися: йти по поганій, але стежці або слідувати уздовж одного з потоків. Другий варіант відкинули, адже двоє з групи (Людмила Юріївна та Андрій) все-таки наполягали на поверненні до стежки.

Повернулися і пішли по стежці уздовж схилу. Дуже мокро, слизько і брудно. Злива чергувалася з монотонним, але досить сильним дощем. Дороги, як казав персонаж кінокатрини "Спортлото 82", то сходилися, то знову розходилися. Карта вже не дуже допомагала. До того ж вона так намокла, що ми почали побоюватися, чи не розповзеться вона. Щоб уникнути такого нещастя вирішили заховати карту подалі. На одній з розвилок, вже на вододілі, вибрали найширшу дорогу з недавніми слідами вантажівки. Але передбачуваний населений пункт все не з'являвся. Особисто у мене вже давно наступив той напівмедитативний стан, при якому на дощ вже не звертаєш увагу. Навіть пару разів короткочасний град, що з'являвся, був прийнятий абсолютно холоднокровно. Всі нитки я не перевіряв, але вираз "промокли до нитки" дуже точно відображало те, що відбувалось зі всіма бойовими одиницями нашого загону. Через деякий час такого суворого і рішучого маршу стало чути...ні, не шепіт голосів і тихий ласкавий спів мавок або сирен, а дзенькіт дзвіночків і мукання їх володарів. З'явилися сінокоси, а трохи пізніше - і будинки. Спустившись до них, виявили, що вулиця вздовж околиці була... ясно-бурою річкою. Так зустрічав нас Голятин, точніше його "присілок" з назвою, що важко запам'ятовується, (якщо не помиляюся, Обяска).Вже в селі, біля крамниці (у тій же будівлі, судячи з вивіски, знаходилася і бібліотека, напевно, для комплексного споживання народними масами фізіологічної і духовної їжі), стали уявно пристроювати наш табір. Пристроювався він, прямо скажемо, поганенько, але інших підходящих місць просто не було. У цей момент дощ в черговий раз посилився. Сплеск люті негоди вирішили перечекати у крамниці. Відвідувачі цього гідного закладу зустріли нас здивованими поглядами. Що ж, на цивілізованих людей ми дійсно не дуже були схожі. Буквально за хвилину всі, що знаходились у приміщенні з кам'яними обличчями поспішно розбіглись, залишивши на катування здичавілим "туристам" лише молоду продавщицю. Та проявила себе з самого найкращого боку, видавши за відповідну платню необхідний запас провізії, розливне пиво і, врешті-решт, після тривалої живої бесіди, запропонувавши нічліг у своєї свекрухи. Загалом, з продавщицею нам більш ніж повезло, з її свекрухою, що викликалася підсмажити наші лисички із сметаною, теж.

Було остаточно вирішено наступного дня повертатися до Києва і закінчити другий етап, тому як сухих речей практично не залишалося, та й гроші на відрядження закінчувались. На наступний ранок погода значно покращилась. Хоча небо ще хмарилось. Подякувавши господарям за гостинність, вирішили ще один день присвятити роботі - пройти вздовж траси нашого поки що віртуального газопроводу, і перемахнути через полонину спуститися у Келечин. З цього населеного пункту ми розраховували потрапити у Воловець, а звідти - до Києва. Спасибі погоді, цього разу план на день був виконаний.

ПОПЕРЕДНЯ

НАСТУПНА