Глава ІІІ (Санаторій "Карпати"-Кленовець-Кальник).

За планом, наступний робочий день повинен був стати коротким. До обіду ми з Людмилою Юріївною були вже у таборі і запаковували речі по рюкзаках. Спочатку нам належало відвідати замок у Чинадієво, а потім знайти місце нічлігу в головному пункті програми вихідних - Мукачевому. Чинадієвський замок не дуже вразив. Невеликий, хоча з досить потужними стінами. Відразу було видно, що будувати прагнули його на совість, а використовувати (особливо в останнє сторіччя) - навпаки. Та і зараз, судячи з усього, до нього нікому немає ніякої справи, окрім декількох приватних осіб (художників), що намагаються вести реставраційні роботи. Зате вулиця, на якій замок знаходиться, всім здалася дуже цікавою. Мінімум зелені, максимум пилу, монотонні кам'яні будівлі, нечисленні повільні перехожі. Хтось провів паралелі з болівійським містечком, і дотепер Чинадієво у мене асоціюється саме з цією південноамериканською країною.

Кінцівку дня присвятили поїздці до сусіднього Мукачевого і поселенню в готелі "Латориця". До основного корпусу нас не пустили, тому що його повністю окупували македонські робітники. Довелося знімати номер в новому, більш дорогому корпусі. Увечері, примусивши себе відірватися від міського квартирного комфорту після стількох днів наметового життя, вишли на розвідувальну прогулянку в центр міста. Скажу просто - Мукачево сходу нам сподобалося, хоча детальніше розглянути це місто з майже стотисячним населенням вдалося в інший день.

Мукачеве (від Маленкова).

Мукачеве - друге за кількістю населення місто Закарпаття - справило враження "справжньої Європи". Шпилі готичних храмів та церков, двоповерхова охайна архітектура, пішохідний центр, екзотична, сумновідома ратуша - все це чомусь нагадало мені Данію (в якій я ніколи не був). А вузенькі, заповнені транспортом, вулички переконали в тому, що місто колись було єврейським центром. Це підтвердила і пам'ятна табличка, яка нагадувала, що в Мукачевому колись жило більше тридцяти тисяч євреїв. Їх знищили гітлерівські окупанти.

Мукачеве - місто з понад тисячолітньою історією. Його заснування датують ІХ століттям. Воно одне з найбільш інтернаціональних в Україні. Історія міста пов'язана з русинами-українцями, угорцями, валахами, поляками, словаками, австрійцями та іншими європейськими народами. Воно було центром угорської домінії, столицею Трансільванії, осередком повстання проти австрійців; належало Київській Русі, Угорщині, Австрії, Румунії, Чехословаччині, Німеччині, СРСР.

За довгу історію в місті накопичилось безліч пам'яток історії та культури. Оглянути ми встигли лише історичний центр та замок, але і цього вистачило для того, щоб запам'ятати місто назавжди.

Після яскравих вихідних потрібно було повертатися до роботи. Місцем наступної - і останньої - стоянки ми вибрали правий берег річки Визниця між населеними пунктами Кленовець, Верхня Визниця і Кльочки. Перший маршрут, учасниками якого стали Людмила Юріївна і Роман, передбачав повернення по трасі газопроводу у бік Чинадієво.

Чинадієво-Кленовець. Водоспад Скакало (від Маленкова).

Маршрут Чинадієво-Кленовець нам випало пройти з Людмилою Юріївною. За картою неподалік Чинадієво в трьох сотнях метрів від траси газопроводу розташований водоспад Скакало. Ми вирішили, що було б нерозумно не поглянути на нього, будучи майже поряд.

Чинадієво виявилось довжелезним поселенням. Мікроавтобусом з Мукачевого ми доїхали до його північно-східного краю. В придорожній крамниці довідались, що водоспад знаходиться ліворуч від дороги Чинадієво-Синяк, і до нього направляють таблиці-дороговкази. Спочатку дороговкази були, але, як тільки вони виявились справді потрібними, зникли. Тому нам довелось трохи поблукати в пошуках Скакала. Очевидно, туристична стежка веде до підніжжя водоспаду, а ми вийшли на нього зверху.

Водоспад утворився в місці виходу на поверхню вулканічних порід. Спочатку він біг по півметровим кам'яним терасам. Потім вода падала з двох- трьохметрового уступу. Найвищою і головною ділянкою водоспаду виявилась скеля висотою метрів п'ять. Потічок, що утворив Скакало, справді скакав з порогу на поріг, тому назва водоспаду досить влучна.

Видовище, яке ми побачило біля підніжжя вулканічної стіни, з якої падав Скакало, настільки зачарувало нас, що ми не злякались холоду і скупались під потоком води.

Далі був мальовничий маршрут через відроги Вулканічного хребта. Характерні його особливості: глини червоно-коричневого кольору, дуже стрімкі спуски та підйоми, що поставали стіною і нагадували траси для гірськолижного слалому, а також села, що лежали не в долинах річок, як всюди у Карпатах, а на терасах, так що схили були і під, і над селами. Чи не вперше в експедиції зі схилу ми бачили знизу по два три села, а коли спускались в долину - села виявлялись над нами. Ще однією особливістю цієї ділянки Карпат була велика обжитість місцевих гір. Всюди ми бачили сліди людської діяльності, села розташовувались близенько одне біля одного і були вони не завжди лінійного типу - мали вулиці і провулки.

Цілий день стояла прекрасна сонячна погода, тому маршрут Чинадієво-Кленовець виявився схожим на цікаву екскурсію. Завжди б так.

Вночі відбулося справжнє стихійне лихо у вигляді божевільної грози. Іноді здавалося, що вітер знесе не тільки намети, але й невеликі дерева. Блискавки з'являлися з небувалою частотою і періодичністю, підганяючи один могутній гуркіт грому за іншим. Намет Людмили Юріївни затопило і ледве не знесло у річку. На ранок вода в обуреній, зі зміненим кольором, Визниці піднялася майже на метр. Ще б небагато, і річка захопила в свої обійми наш берег. Але обійшлося. Корови, які щодня перегонили через Визницю на пасовища недалеко від наших наметів, боялися переходити річку убрід.

Дощ трохи ущухнув, і ми з Романом вирішили, що можна відправлятися на роботу. Нам було необхідно дістатись маршрутками спочатку до Мукачевого, потім - до Кальника, а звідти пішки повертатися уздовж нашої траси. А Людмилу Юріївну чекало важке чергування.

У Мукачевому пошук рейсового пересувного засобу на Кальник затягнувся. З городян ніхто точно не знав, звідки воно відправляється, та зате з упевненістю всі говорили, що воно є. Знову зарядив проливний дощ, а ми в робочому одязі бродили по місту, промоклі наскрізь, у пошуках заповітної "маршрутки". Хтось порадив почекати її біля Мукачевського драматичного театру. По першому наведенню ми театр не знайшли, а коли намагалися дізнатися про його місцеположення у іншого перехожого, він здивовано глянув на наш зовнішній вигляд, але все-таки підказав. "Маршрутку" ми все-таки знайшли (хоча не біля театру). Дощ не утихав. На краю Кальника ми виявили покинуту, напівзруйновану, господарську будівлю. Головне, що у неї місцями був дах. Сховавшись від дощу, оцінили по карті обстановку і поспівчували сьогоднішньому черговому по табору. Людмилі Юріївні, окрім звичних обов'язків чергового, доводилося боротися з дощем, намагатися не дати намокнути сухим речам (таких було небагато), та ще якось просушити намоклі. В першу чергу, свій намет. Треба сказати, що вона з честю справилася з більшістю з цих турбот. Дощ продовжував лити, або, як там говорять, падати. Часу перечікувати його не було. Натягнули задушливі дощовики і відправились по глинистій розкислій дорозі вздовж виноградників. Вишли до околиці села Бобовище, оточеного фруктовими садами, і відправилися уздовж шосейної дороги в обхід, тому що при спробі пройти по трасі газопроводу далі грузнули в глину яскравого червоно-бурого кольору.

Через селище Льохово (по карті Лохово) знову вийшли на нашу маршрутну трасу. Дощ закінчився ще біля Бобовища, а зараз навіть короткими періодами пелену хмар своїми променями проколювало сонце. Передчуваючи наближення нашого табору, взяли гарний темп, не забуваючи, звичайно, зупинятися для роботи, майже увірвалися в Кльочки - цікаве селище, що компактно розташувалося на схилі (тоді як більшість населених пунктів розміщуються в долинах, по схилах дрібно розсипаючи свої околиці).

Після вечері, випили бобовищенського вина, купленого в Мукачевому, проводили захід сонця, "поспілкувалися" з молодим чорним догом, що звично з'являвся у сутінках біля нашого табору (Роман при першій зустрічі здалеку прийняв його за теля). Останні дні члени експедиційної групи все частіше задумливо мовчали. З одного боку, за стільки днів, проведених разом, ми навчилися розуміти настрій один одного з півслова, з іншого - всі згадували про те, що залишилося в Києві і тих, кого довго не бачили, з третього - довге спілкування у вузькому колі не додає свіжості у відносинах між людьми.

ПОПЕРЕДНЯ 1 2 3 4 5 6 7 8 НАСТУПНА