Глава ІІ (Лисичово - санаторій "Карпати").

Виїзд з Лисичового затягнувся. Це вже ми винні. Коли питали, у скільки відправляється автобус, забули уточнити, за яким часом одержали відповідь: за київським або за місцевим. І в результаті запізнилися. Довелося виловлювати когось з мешканців села з пересувним засобом. Пересувний засіб виявився "копійкою" ("Жигулі" першої моделі) з причепом, що добре, і магнітофоном, що погано. В процесі їзди після кожної купини озиралися через заднє скло на причіп для підрахунку укладених в нього інвентарних предметів, тобто рюкзаків. Під звучання чи то радянської підліткової естради 80-х (по музиці), чи то шансону (по текстах), що оповідали на повну потужність майже дитячим жіночим голосом про суворі злодійські закони, нарешті, дісталися до потрібного нам місця. Після висадки піднялися на невеликий вододіл, і мені здалося, що ми потрапили не в долину річки Боржава, а до Південно-Східної Азії. Долина була повністю вкрита клаптиками городів з різноманітними культивованими рослинами. Зверху це нагадувало рисові поля. До речі, різноманітна деревна широколистяна рослинність по схилах долини теж додавала схожість з Азією. Тільки північнішою. Не беруся захищати достовірність цієї схожості, але в той момент перше слово, що прийшло в голову, було "Китай".

Розбили ми табір в середній частині схилу на невеликому рівному виступі, що підіймався серед сінокосів. Господарем ділянки виявився колоритний персонаж - Іван - середнього віку чоловік, володар дива техніки, що насилу пересувалася, сконструйованого із старого "ГАЗу" і трактора. Мало того, що він говорив швидко, ковтав слова і, природно, на місцевому діалекті. Він ще і декілька букв не вимовляв. Більш-менш на рівних з ним міг спілкуватися тільки Роман. Особисто я частіше уловлював тільки загальне значення фраз, та й то дякуючи справді італійській міміці і жестикуляції гостинного господаря, що спокійнісінько сидів вечорами біля нашого багаття на мокрій траві з босими ногами і в розстебнутій сорочці, тоді як ми накидали куртки. Його фразою, що найбільш запам'яталася, за два дні знайомства став вираз його геополітичної орієнтації: "Русія - то сила. Там всьо є".

Того дня відправитися в маршрут нам з Людмилою Юріївною не вдалося. Точніше, вдалося, але не встигли ми відійти від табору і на кілометр, як припустила злива. Вирішили поки з героїзмом почекати і повернутися до наметів, де Роман вів з дощем і градом героїчну битву за гарячу вечерю. При цьому колега встигав вести світську бесіду з вищезазначеним Іваном, що прийшов на знайомство до гостей.

За наступний трудодень ми надолужили упущене і встигли провести два маршрути в обидві сторони від табору. У вечірній бесіді Іван пообіцяв принести нам свіжовиготовлений сир (з його вуст це скоріше звучало як "фир"), але наступного ранку довго його чекати у нас не було часу. Довелося відправлятися в подальший шлях без сиру. Нам належало добратися на попутках до Росоші і підійнятися на хребет Великий Діл. Перша частина плану була справою техніки, друга - як виявилось, теж. На самому початку шляху на хребет нас вдало підкинув "Урал", що прямував туди ж. Тепер нам залишалося тільки міцно триматися за борти кузова, ухилятися від нависаючих над розбитою грунтовою дорогою гілок, встигати насолоджуватися захоплюючим дух виглядом, що відкривався у міру збільшення висоти, і радіти, що все так добре склалося. Дистанцію, яку ми подолали за півтори години, пішки, з рюкзаками, нам би довелося долати годин п'ять. Того дня, визначивши місце табору на хребті, встигли навіть сходити в невеликий робочий маршрут. Стоянку ми влаштували практично на трасі газопроводу, недалеко від мальовничого невеликого озерця, що виникло, швидше за все, унаслідок робіт з укладання труб. На північному сході гордо височила вже знайома нам гора Стій. Розташування на хребті давало два недоліки: сильний вітер та нічний холод.

Але пройшла ніч, і холод змінився практично нестерпною жарою. Цього разу вперше за останні дні в маршрут вийшли всі члени експедиції, тому довелося згадати про важкі рюкзаки. Шлях лежав прямо по хребту - кордону Свалявського та Іршавського районів. По лісу йти було незручно, а на дорозі порятунку від сонця шукати було неможливо. До кінця дня всі ми, хто більше, хто менше, відчували деяке нездужання від втрати вологи і дії тепла. Увечері, для того щоб знайти зручне місце для табору біля води, відхилилися з хребта на північ, де на карті позначався санаторій. Установа для відпочинку зустріла нас високою огорожею і гучним гавкотом за ним. Тембр гавкоту й його шаленство не провіщали нічого доброго від зустрічі з такими сторожами. До того ж в деяких місцях огорожі були щілини. Схоже, санаторій був на ремонті. Ми з миром відійшли подалі і розмістилися недалеко від досить повноводного водотоку.

Вранці в маршрут вийшли Людмила Юріївна і я. Цей день був останнім, коли ми вибиралися на висоту більше 1000 м над рівнем моря (гора Дайманів, 1018м). Перебравшись через гору, вишли на Берліїв Діл, як шлагбаум перекриваючий шлях Великого Долу до долини однієї з найбільших річок Закарпаття - Латориці. Окинувши поглядом село Брестів, що розкинулося знизу, стали повертатися в табір. Карпати закінчилися, західніше лежало Закарпаття.

Наступного дня ми через село Стройне та райцентр Сваляву дісталися до відомого санаторію "Карпати", основою якого є пам'ятник архітектури ХІХ ст. - замок-вілла австрійського графа Шенборна. Провівши невелику самостійну екскурсію навколо санаторію, відправилися на лівий берег Латориці шукати місце для стоянки, що виявилося справою нелегкою. Розбили практично на краю урвистого берега табір і пообідали. День котився до вечора, але це не зупинило нас з Романом. Ми вирішили вийти в робочий маршрут у бік Брестова. Таким чином ми намагалися заощадити один вихідний день для поїздки до Мукачевого. Про що надалі не пошкодували.

Отже, спершу нам належало перебратися через Латорицю убрід. Вода доходила до поясу, все необхідне для маршруту довелося тримати на витягнутих вгору руках. Роман подолав водну перешкоду набагато швидше, але при цьому трохи пошкодив ступню. Потім декілька днів він накульгував. Але найвеселіше чекало нас попереду. Траса газопроводу нагадувала джунглі, не обійшлося без ліан. Джунглі ці складалися з акації, чагарників ожини і кропиви - тобто, рослин, що колють і ріжуть. Плутаючись і чіпляючись одягом, дряпаючи шкіру, ми нарешті пробилися у нормальний листяний ліс. До Брестова, крім того, що Роман бачив оленя, нічого незвичайного не відбулося. По дорозі назад вже було не обов'язково триматися нашої робочої траси, а повертатися по джунглях схилів, у нас не було ніякого бажання. Вирішили вийти на хорошу стежку і спуститися до річки. Тим часом, почало темніти. Особливо в лісі. На одній з просік у сутінках на нас трохи не налетіла сова, повернувши в гущавину буквально за декілька метрів перед нами. До Латориці вийшли вже у повній темряві. Це додало гострих відчуттів при перетині річки. Я знову долав її набагато довше. У одному з місць я в темноті збився з броду і хвилини чотири стояв на слизькому підводному камені, балансуючи, борючись з течією і намагаючись вгадати напрям, який завдав би мені найменших втрат. Більш-менш вгадав. Вийшов з води злегка змокрілим, але цілком неушкодженим. У табір ми повернулися близько одинадцятої вечора.

ПОПЕРЕДНЯ 1 2 3 4 5 6 7 8 НАСТУПНА