Через Карпати. Кальник

Мукачівський замок "Паланок" (ХІ ст.) - видатна пам'ятка історії та військової архітектури.

Стоянка біля Кленовця. Річка Визниця до і після зливи. "Знайдіть десять відмінностей".

Водоспад Скакало неподалік селища Чинадієво.

Траса газопровода між селами Обава та Дубино.

Келечин - Ужгород (від Години)

Етап №3. Серпень 2004 року.

Склад учасників: Людмила Сорокіна, Роман Маленков, Олег Година.

Глава IV (Кальник - Часлівці).

Наступного дня відбувся мій останній робочий виїзд по маршруту Кленовець - Мукачеве - Кальник і вихід Кальник - Ірлява - Чабанівка - Дубрівка. З погодою цього разу було все гаразд. Відносно рівна місцевість сприяла легкій ході. Головними перешкодами тепер стали численні канали, які іноді доводилося обходити. Ми з Людмилою Юріївною проявляли мінімум позапланової допитливості, майже повністю зосередившись на роботі. Правда, довго довелося стояти на трасі Ужгород - Мукачеве, чекаючи який-небудь громадський транспорт. Намагалися навіть зупинити автобус Кошице (Словаччина) - Мукачеве, але водій нас проігнорував. У результаті добралися до місця нашої вже напівтижневої стоянки. Пізно увечері, коли ми вже збиралися спати, відбувся невеликий інцидент з місцевим, м'яко кажучи не зовсім тверезим, жителем. Він спеціально приїхав на підводі і настійно запрошував у гості. Після нашої ввічливої відмови він прийнявся то падати в ноги у благаннях, то погрожувати, що привезе "хлопців" і розвалить з ними наш табір. Ми залишалися ввічливими і непохитними. Нарешті наше терпіння виявилося сильнішим, і він, гуркочучи возом, від'їхав. Але незабаром повернувся з тією ж пропозицією, знову відхиленою. Другий раз він від'їхав в спокійнішому настрої і більше не повертався.

Останній маршрут (від Маленкова).

Останній маршрут виявився найдовшим. Загальна його схема була такою: Кленовець-Мукачево-Ужгород-Часлівці (компресорна станція)-Дубрівка-Мукачево-Кленовець. Майже дві сотні кілометрів загальної відстані й два десятка - робочої.

З горем пополам, майже в обідню пору, дістались ми з Людмилою Юріївною села Часлівці та компресорної станції. Саме звідси і почався наш останній робочий маршрут. На шматочок компресорна станція - державний кордон ми вже не мали часу. Потрібно було повертатись до Києва.

Це вже були далеко не гори, це була рівнина, точніше низовина. Траса газопроводу проходила полями, пасовищами та луками, густо порізаними брудними і глибокими дренажними каналами. Щоб перебратись через них, доводилось навертати лишній кілометраж в пошуках бродів та містків, а потім знову повертатись на газопровід. Темп був просто шаленим, а просування вперед майже ніякого. Плюс страшна спека. Плюс думка, що ми майже в сотні кілометрів від табору без засобів для ночівлі та харчів.

День котився до вечора. Годині о п'ятій ми вирішили не прямувати до кінцевого пункту (елементарно не встигали), а повернути у село Великі Геївці, а це ще кілометрів п'ять, щоб звідти їхати в Ужгород.

Великі Геївці виявилось значним населеним пунктом з двома величезними похмурими храмами, з населенням, що між собою спілкувалось незрозумілою мовою (я вирішив що це суміш словацької, угорської та німецької), а з нами переважно російською, з двомовними дорожніми знаками (як і всюди поблизу Ужгорода). Виявилось, що останній транспорт з В.Геївців до Ужгорода вже давно пішов, але можливо ще буде автобус з Часлівців. От і довелося нам закінчувати тим пунктом, з якого почали останній маршрут. Для цього ми пройшли ще десяток км.

О пів на дев'яту ми приїхали в Ужгород. Вскочили в останню "маршрутку" до Мукачевого. Коли дістались Мукачевого - було вже за десять годин. До Кленовця довелося їхати на таксі. В табір потрапили майже опівночі.

В останній експедиційний день я залишився на чергуванні. День видався дуже спекотним. Вода у Визниці вже опустилася, і річка прийняла звичний вигляд. Загоряючи, періодично купаючись (якщо купанням можна назвати обмивання в річці, що не скрізь доходить по коліна) і покурюючи, я відважно охороняв наш табір від посягань ворогів. Наближався вечір. Вечеря була вже готова, компот з ожини, що виростала навколо стоянки удосталь, зварений. Згущалися сутінки. Колеги затримувалися. Я напівлежав на каріматі і чекав. З дивовижною пунктуальністю знову з'явився наш вечірній друг. Дог не став мені заважати, і замість звичної вимоги уваги до себе влігся поряд, поклавши свою голову мені на ногу, і теж почав чекати. Але його молодий організм хвилин через двадцять став вимагати рухів. Звір відправився побродити округою, по дорозі назад він ще раз ненадовго забіг в наш табір перевірити, чи не приїхали інші. Почекавши ще небагато, він зник у темряві. Прибули ударники праці ближче до півночі і заявили, що робоча частина експедиції завершена, і можна наступного ранку збиратися додому. Ніхто поки ще не уявляв собі, що повернення до Києва затягнеться.

А затягнулося повернення внаслідок відсутності на мукачевському залізничному вокзалі прямих квитків до Києва. Були два варіанти: або дістатися до Львова і там дістати квитків, або їхати до Вінниці і там спробувати щастя. Вибрали другий варіант, тому що у Вінниці ніхто з нас не був. Нормально місто оглянути не встигли, але з того, що бачили, нічого видатного не помітили. На автобус узяти квитки теж не вдалося (про те, як ми добиралися до автовокзалу, про численність помічників в цьому і про їх суперечливі свідчення окрема розмова). У результаті все-таки довелося повертатися на залізничний вокзал і брати квитки на вечірній потяг. Нарешті нас чекав Київ.

ПОПЕРЕДНЯ