Через Карпати. Келечин

Етап №3. Серпень 2004 року.

Склад учасників: Людмила Сорокіна, Роман Маленков, Олег Година.

Глава І (Келечин-Лисичово).

Третій етап, як і перший, передбачав піше пересування. Мета - закінчити експедиційні дослідження і дістатися до кінцевого пункту проектованого газопроводу в межах України, тобто, до кордону із Словаччиною. За кілометражем, а тому й за часом, це найтриваліший із всіх етапів експедиції. Логічно було б стверджувати, що і за об'ємом вражень останнє експедиційне відрядження повинне тримати пальму першості. І це так. Але треба сказати, що гострота відчуттів стала зменшуватися (можливо тому, що вже третій етап, можливо, що найдовший), іноді поступаючись місцем більш прагматичному підходу до виконання поставлених завдань.

Перший день відрядження добиралися до місця, з якого передбачався вихід безпосередньо у маршрут. Спочатку потягом до Воловця, потім маршрутним мікроавтобусом у бік Міжгір'я. Але до цього районного центру Закарпатської області не доїхали, а вийшли на розвилці доріг, одна з яких вела до села Річка. Взагалі підкупає простота, з якою даються в цій місцевості назви. Село лежить в долині річки з однойменною назвою. Ну а головна водна артерія Міжгірського району носить не менш просту і влучну, але більш гордівливу назву - Ріка. Отже, Закарпатська область, Міжгірській район, річка Річка. Все чітко, лаконічно і зрозуміло.

Дорога вздовж Річки була гарною, тому без особливих труднощів дісталися до місця, з якого можна було починати рух по нашій експедиційній трасі. Вирішивши, що за роботу ми приймемося із завтрашнього дня, стали шукати місце першої ночівлі. І тут виникли ускладнення. Всі більш-менш рівні ділянки були зайняті сінокосами, що впритул підступали до річки. На скошеній траві намети ставити незручно. Характер господарів сінокосів був невідомий. Та й затишку відкрита місцевість поряд з дорогою не додавала. Довелося перебиратися убрід на інший берег притоки Річки - Тюшки, де насилу відібрали місце для табору. Прямо під крутим схилом.

Вранці наша дорога прямувала через поселення Тюшка, від якого нам потрібно було піднятись на полонину Боржава, відому своєю мальовничою горою Стій (1681м). Стій залишився осторонь, хоча ще декілька днів його велична вершина періодично відкривалася нам з різних ділянок. А на шляху нашої траси знаходилося інша гора цього хребта - Ополонок (1171м).

Біля підніжжя ми вступили у буковий ліс, який помітно скрасив дорогу. Стрункі високі буки давали приємну тінь. Не зважаючи на щільність дерев, абсолютно не було відчуття похмурості, швидше навпаки - ліс дихав здоров'ям, свіжістю, охайністю і навіть можна сказати нарядністю. Не дарма вважається, що букові ліси, - одні з найкрасивіших в Європі. Правда, в середній частині схилу нас якийсь час супроводжувало далеке гудіння бензопил, і попадалися зрубані, заготовлені на вивіз стовбури цих благородних дерев. І, відповідно, пні. Поки ніхто з нас ще не знав, що в найближчі півтори доби це будуть чи не єдині ознаки діяльності людини. Дзижчання бензопил залишилося позаду, схил ставав крутішим, все частіше доводилося зупинятися, для перепочинку. Після однієї з таких зупинок відбувся випадок, що характеризує кут нахилу схилу і складність утримування рівноваги. Я трохи не розрахував вагу рюкзака при закиданні на плечі і, втративши рівновагу, декілька метрів котився вниз, поки мені не вдалося зачепитися за одне з дерев руками й іншими кінцівками. Ліс продовжував виглядати привітно, а кут нахилу збільшувався. Біля чорничної галявини вирішили, що штурмувати вершину і втрачати робочий час немає сенсу. Обійшли її по схилу. І тут почали пустувати компаси. І псуватися погода. Тому спочатку вийшли не в ту сторону - на перевал Присліп. Дивуватися вдалій назви перевалу не було часу: над головою нависли низькі хмари, накрапував дощ, на гори опускався вечір. Вирішили, що перш ніж розбивати табір, потрібно трохи повернутися і вийти на трасу нашого маршруту. Приблизно за годину цю задачу було виконано. Ще через деякий час серед повсюдної нерівності поверхні і вітру вдалося знайти хороше місце для табору.

Воду довелося шукати окремо. Набирали її буквально по краплях біля витоку одного з гірських струмків. Тільки за вечерею звернули увагу, що давно не бачили і не чули людей. І взагалі, місцевість виглядала дико, навколишня атмосфера злегка віддавала чимось потойбічним. Ось кого вистачало - так це комарів. Вночі поспати нормально не вдалося, тому що навколо табору хтось ходив, розміреним кроком, не схожим ні на стукіт копит, ні на метушню гризунів. Хто це був - так і не з'ясувалося. Декілька виходів з намету з метою встановлення особи гостя не увінчалися успіхом. Як тільки ми з'являлись на вулиці, звуки кроків пропадали.

Перевал Присліп (від Маленкова)

Чому ми збились з маршруту на перевалі Присліп?.. В простій ситуації звернули в протилежний бік. Маючи компаси, карти і досвід мандрівок у значно складніших умовах. Присліпило?..

На перевалі стояв кам'яний хрест - відмітка для подорожуючих. По безлісому гребню проходила старізна напіврозбита дорога, яка в сотні метрів за хрестом пірнала у рідкий, але високий і, на вигляд, старий лісок. Мені це місце нагадало казкове роздоріжжя з каменем: "Наліво підеш - коня втратиш..." Або битий шлях із Солов'єм розбійником.

Повернувшись на потрібну дорогу, ми розбили табір в кількох кілометрах від перевалу, у густому буковому лісі, на терасці під (і над) стрімким схилом. Вночі чули звуки, що дуже нагадували людські кроки - ніби хтось тихенько ходив навколо табору. Коли ми виходили з намету - звуки зникали.

Вже потім, з Інтернету, я довідався, що ми не єдині, з ким відбувались дивні речі біля перевалу Присліп. Наприклад, значна група туристів бачила один і той самий сон - нібито навколо табору галасують люди. Прокинулись всі одночасно. Вийшли. Звичайно, галас зник, а навколо було пусто.

Або історія з туристом, який надвечір відійшов "до вітру" й побачив групу людей в білому одязі. Вони піднімались вгору крутою стежкою. Їх було дванадцять. На руках в одного з них кричало немовля. І це в темному глухому лісі далеко від людських поселень. Жах...

Третій день перебування на маршруті теж був багатий подіями. Спочатку приємними. Продовжував радувати буковий ліс. На одній з ділянок хребта потрапили на невелику вирубку, завдяки якій відкрився захоплюючий подих вид на відроги хребта і глибоку долину загубленого серед дерев і тому невидимого водотоку басейну річки Боржава. Спочатку нам в голову не прийшла думка, що трохи пізніше нам в подібний каньйон доведеться спускатися. Продовжили шлях вниз досить бадьоро, кут нахилу був невеликим, до того ж за попередній день набридло постійно підійматися. Навіть гриби встигали збирати. Але далі стало важче. Характер рельєфу і рослинності не дозволяв зручно йти по траверсу. Довелося спускатися "в лоб". Ноги (особливо пальці) надовго запам'ятають цей спуск, що ніяк не бажав закінчуватися, хоча іноді здавалося, що найважче вже позаду. Від всіх учасників експедиції окрема подяка оголошується красивому буковому лісу за те, що погіршував видимість і не давав можливості нормально оцінити обстановку (не було видно, скільки ще спускатися).

Як тільки опинилися на рівному місці - в долині річки Васькова, притоки Боржави - всі тут же кинулися розбуватися, щоб випрямити пальці і переконатися, що на нижніх кінцівках ще не утворилися копита. Пообідавши, попрямували вниз за течією, у бік околиць села Лисичове. Через годину-дві нарешті побачили перших людей за довгий час. Ними виявилися туристи, що стояли табором на березі ріки. Аж до вечора особливих складнощів, якщо не рахувати довгий обхід великої рекреаційної зони цього розкиданого села з великою кількістю хуторів і пошуки спокійного місця для табору ближче до траси нашого маршруту, не виникло. Під час грибної вечері рада учасників експедиції ухвалила нову стратегію робіт, мобільнішу, враховуючи що характер місцевості дещо змінився, і збільшилась кількість населених пунктів. З наступного дня вирішили стояти табором в одному місці два дні. Спочатку повинен був слідувати маршрут в один бік уздовж траси газопроводу від точки стоянки, а наступного дня - в протилежний. При цьому двоє без важких рюкзаків відправляються в маршрут, а один залишається чергувати. Після цього повинен був відбутися переїзд на рейсовому автобусі в наступну точку дислокації.

В перший день у якості сторожа та кухаря у таборі залишився я, а Роман і Людмила Юріївна відправилися у бік гори Кичера-Росушка. Треба сказати, що за цей день ми (я і Роман) встигли сходити і в наступний за планом маршрут. Тому з почуттям виконаного обов'язку могли відправлятися до місця наступної дислокації - долини річки Боржава між досить крупними населеними пунктами Керецьки і Березники.

І знову про назви. Навряд чи хтось з читачів вгадає, на який склад в назві селища Березники місцеві жителі ставлять наголос. Виявляється, на третій. Подальше спілкування з населенням цього регіону показало, що це не останній дивовижний випадок. У нас навіть увійшло до звички мало не щодня тестувати чергового, що залишався у таборі, на знання місцевих звичок ставити наголос. Ось ще деякі приклади: Кальник - наголос на другий склад, Бобовище - на третій, Клочки - на перший, причому через "ьо"! Кльочки! Ну і так далі...

ПОПЕРЕДНЯ

НАСТУПНА