Через Карпати. Перегінськ

Етап №2. Липень 2004 року.

Склад учасників: Людмила Сорокіна, Андрій Волков, Міхаель Хоффманн, Олег Година.

Глава І (Перегінськ-Вишків)

Другий етап експедиції повинен був проходити більш комплексно, як в плані робіт, так и в плані пересування. До піхоти додався мотострілковий підрозділ у вигляді досить старенького "Лендровера" з лабораторією для гідрохімічного аналізу на борту. За цей фронт робіт відповідав німець Міхаель Хоффманн, якого всі звикли чомусь називати (ніхто, здається, точно й не знає чому) на англійський зразок - Майкл. Також до підрозділу додавався штурман, на роль якого довгий час ніхто не хотів погоджуватись, поки не вирішили посадити поруч з водієм людину, яка приймала участь у першій експедиційній поїздці і знає місцевість - тобто мене.

Тактика намічалася наступна: двоє на "Лендровері" займаються гідрохімічним аналізом водних об'єктів, розміщених на шляху газопроводу (із самого початку), ще двоє - йдуть уздовж траси пішки і продовжують проведення робіт, розпочатих в перший експедиційний заїзд (думаю, поглиблений опис робіт читачу буде не дуже цікавий). Кожен вечір дві групи в наміченому місці об'єднуються, а наступного ранку знову розходяться.

Планувалося, що кінцевим пунктом другого етапу повинен стати населений пункт Росош. Відпущений термін - 10 - 12 днів.

До початкового пункту другого етапу експедиції добиралися окремо, двома групами, через відсутність місця в джипі, навантаженому необхідними речами і продовольством.

Перша стоянка відбулася поряд з трасою газопроводу, на північ від Перегінська, зрощеного мостом через річку Лімниця з сусіднім Небиловим як Буда і Пешт. По розслабленому стану учасників і неспішності виконуваних дій було видно, що не всі ще увійшли до робочого ритму.

Треба сказати, що місцеві жителі щосили використовували не зовсім гармонійно вписаний в місцевість штрих індустріалізації для своїх цілей, як практичних, так і розважальних. Підростаюче покоління з суворою значимістю заслуховувалося відлунням, що видавали порожні труби старого газопроводу після потрапляння в них камінням. Люди більш поважного віку використовували труби, перекинуті через річку метрах в п'яти над земною (річковою) поверхнею, як міст.

Наступний день почався бадьоро. Погода стояла ясна. Всі були у гарному настрої і повні сил. Мені взагалі потрібно було лише поглядати на карту та вчасно підказувати Майклу куди їхати. Пунктом вечірньої зустрічі призначили Підсухи. Судячи з карти, місцевість була все ще досить рівна, хоч і болотиста. Автодоріг поки теж вистачало. Отже, ні у пішохідної групи, ні у автомобільної проблем не намічалося. Але вони виникли.

Вже біля третього водного об'єкту, притоки Бистриці-Солотвинської - Дзвиняча. Головною причиною стало непорозуміння. Мало того, що ми з Майклом були "незіграними", так ще й різних національностей. Загалом, Майкл з не властивою німцям завзятістю вирішив до Дзвинячу під'їхати через болотисту, вкриту густою рослинністю, ділянку. Я ж, подумавши, що господарю краще знати можливості свого автомобіля, не став його зупиняти. А дарма. Вгрузли не відразу, але неслабо. По саме днище. Лебідка відсутня. Навколо ні душі. Домкрат майже весь час в'їжджав у м'який грунт. Підкладені під домкрат і колеса колоди не допомагали. До всіх радощів захисний щиток картера під капотом як плуг застряг у глині. Всі наші трудові потуги відрізнялися практично повною відсутністю результату. Жара стояла неймовірна. Висока густа трав'яниста рослинність підсилювала духоту. Радісно злетілися різноманітні комахи. Часом я починав заздрити рабам на плантаціях Латинської Америки і навіть Сізіфу.

Нарешті, мабуть вдосталь насолодившись видом трудового інтернаціонального підйому, хтось зверху послав далеке ревіння трактора. Я, забувши викинути тліючу цигарку, кинувся у бік звуку. Трьохсотметрівка з сигаретою в руці трохи не закінчилася невдачею: вибігши на грунтову стежку-дорогу, я побачив, що потяг, тобто трактор, вже практично пішов. Він мирно віддалявся від мене. Водій сидів спиною, а звук працюючого двигуна перекричати було неможливо. Загалом, я не знаю, яким чарівним чином мене помітили. Може лісник (а це, як не дивно, був саме лісник) заплановано зупинився. Я його наздогнав і виклав суть справи. Чоловік у відповідь прокричав щось незрозуміле, завів двигун і поїхав далі. Мені здалося, що він пообіцяв повернутися. І правильно здалося! Повернувся! Через півгодини різнобічних висмикувань, трапилося визволення нашої пересувної лабораторії з пастки. Рятівником виявився балакучий лісник, який щодня здійснює свої обходи на...тракторі.

Ще дві години пішло на те, щоб повернутися до Бистриці-Солотвинської і привести джип в порядок (хоча б зовні). На подальшу роботу того дня часу практично не залишалося. Потрібно було поспішати на вечірню зустріч з другою частиною експедиційної команди. План не був виконаний. Частину робіт довелося перенести на наступний день. Треба сказати, що місце возз'єднання загону в Підсухах знайшлося теж не відразу. Тому що конфігурація вулиць села не співпадала з тим самим на карті, і кілька разів довелося упиратися у кінець дороги. Пізніше, після зустрічі, з'ясувалося, що Людмила Юріївна та Андрій теж того дня двічі збивалися з потрібного напряму. Загалом, перший же польовий день показав, що розслаблятися в Карпатах, якою б комфортною не здавалася ситуація, не слід. Табір був розбитий на березі ріки Чечва, що запам'яталася своїми крутими берегами з чітко вираженими пластами гірських порід. Як в підручниках з геології та геоморфології.

Головною новиною наступного дня стала поломка коробки передач "Лендровера". Швидше за все, вона трапилася на день раніше, але наслідки повною мірою виявилися саме того дня. На станції техобслуговування з'ясувалося, що для лагодження потрібно повертатися до Києва. Хоча експлуатувати джип ще було можна, але тільки на хороших дорогах, де рідше потрібно було перемикати швидкості. Але й при цьому залишався певний ризик, що машина зовсім зупиниться. Під вечір, при спробі скоротити шлях і скористатися гіршою дорогою (вірніше її подібністю), автомобіль дійсно кілька разів відмовлявся їхати. Довелося повернутися на асфальт. Загалом, не дивлячись на те, що ми наздогнали зірваний робочий графік, практично без пригод провели день і перемістилися з Передкарпаття до повноцінних гір, приводів для радості було небагато. Об'єднання груп і ночівля відбулися на річці Свіча. Швидше за все, та ділянка берега активно використовувалася туристами як перевалочний пункт, було багато слідів попередніх любителів відпочинку на природі, а поряд з нашим табором стояв ще один. Місце дійсно було зручне. Вечір закінчився дружнім приготування борщу з грибами у сутінках під дрібним дощем і самою вечерею в темноті.

Наступна ділянка маршруту проходила уздовж Свічі і асфальтованої дороги, тому розділятися не довелося. І "Лендровер" поки що можна було використовувати. Виходи на точки спостережень в першій половині дня були дуже важкими. Уздовж траси газопроводу тягнулися практично непрохідні чагарники. Хоча, забігаючи вперед, скажу, що це був не гірший варіант набору видів рослин. Але в той момент ми ще цього не знали і жаліли, що у нас не було хоч би одного мачете. Ближче до обіду, із збільшенням висоти над рівнем моря, місцевість покращала в плані прохідності і стала більш мальовничою. Майкл, що побував у багатьох країнах Європи (і не тільки), сказав, що навколишня природа дуже нагадує йому Норвегію. На одну з точок спостережень нам довелося дертися від дороги практично по прямовисному схилу. Але зусилля коштували того. Ліс, з густим килимом різноколірних мохів мало не до колін, каміння, що виринає з них чорними айсбергами, смереками з зеленими волохатими стовбурами, переносив в казки скандинавських народів. Не вистачало музики Эдварда Гріга.

Далі був Вишківській перевал (986 м над рівнем моря), насилу вповзаючий на нього автобус Хуст-Київ, а ближче до вечора і сам Вишків, місцевий центр зимового туризму. Зупинилися на туристичній базі. Нас чекав вибір нової стратегії, тому що "Лендровер" потребував ремонту, а ремонт потребував Києва. Чесно кажучи, відчувалося, що Києва потребував і наш гідрохімик, за сумісництвом водій джипу. До Росоші, кінцевого пункту другого етапу, по карті очікувалися дві великі бездоріжні ділянки, розділені майже посередині "оазою" цивілізації у вигляді траси Міжгір'я - Воловець з нанизаними на неї численними населеними пунктами. Було вирішено наступний день присвятити саме цьому "оазису", а потім, узявши найнеобхідніше, продовжувати експедицію пішки від Вишкова до траси Міжгір'я - Воловець. Того дня стало ясно, що до Росоші ми дістатися не зможемо.

ПОПЕРЕДНЯ

НАСТУПНА